Клименов Євгеній, 11 років, Луганська область, с. Денежникове, Денежниківський ліцей, 6 клас

Вчитель Клименов Сергій

Війна. До 2014 року це слово здавалось якимось далеким, несерйозним. Війна у словах прадідів, війна під час гри у солдатиків, війна за вікном? Та ні, якась маячня, не може бути. Поява людей зі зброєю у травні, перекриття доріг… Цікаво. Перші постріли, вибухи, ще один і ще, і ще… Страх. Мені було лише чотири, коли почалась війна.

Звичайний день дитини – іграшки, друзі. Але той день був особливий, це був день народження мого найкращого друга Микити. Святковий стіл, великий торт, подарунки, ігри, до речі, це був останній день народження, який ми святкували разом. А на додачу до наших веселощів прилетіли два гелікоптери. Ми тоді ще нічого не розуміли, бо діти.

А увечері, коли я разом з батьками йшов додому, був салют, але я його не бачив. Батько чомусь взяв мене на руки та прискорившись ми йшли до нашої домівки, а я продовжував шукати в небі різнокольорові спалахи салюту. Коли ми опинися вдома, моя мама притиснула мене до себе, закрила мені вуха та я заснув.

Коли я прокинувся, всі вже були одягнені і чекали на мене. Я був сонний, тому тільки в машині почав питати про те, куди ми їдемо. Ми зібрались їхати до бабусі, і я почав обурюватися, бо вранці я та Микита збиралися випробовувати його нову машинку.

Далі майже все літо я був у бабусі. На мої питання про повернення додому мої батьки завжди відповідали: «Вже скоро, ось-ось і знов зустрінешся з друзями».

А мені, якщо чесно, не так вже і кортіло, бо тут річка, домашні тварини, город і сад з усякими смаколиками, тільки було трохи сумно без моєї кішки, яка лишилася вдома.

Але час минув, і мені вже треба було йти до дитячого садочка, а моєму брату до школи. Ми повернулися додому, до рідного міста Щастя.

Військова техніка, вибите скло та зруйновані будинки – ось, що зустріло мене у рідному місті. Ми повернулись додому під час тимчасового затемнення, та воно було дуже коротким.

Це сталося, коли ми з мамою були на ринку. Ми купували продукти, аж раптом почались вибухи. Мама штовхнула мене на землю та намагалась закрити мене собою. Вибухи продовжувалися хвилин п’ять, а потім тиша. А далі як уві сні: зруйновані полиці магазину, підвал, бомбосховище, крики та люди, люди з виразом обличчя болю та вперше побачені мною сльози моєї мами. Тоді я нічого не питав, я мовчав, я все зрозумів. Вранці ми намагалися поїхати до бабусі і врешті-решт знову опинились в селі, я продовжував мовчати.

Зараз я учень шостого класу у сільському ліцеї. Ми ще намагались повернутись додому кілька разів, але все завжди закінчувалося однаково – обстрілами та поверненням до бабусі у село, де я згодом пішов до дитячого садка, а потім до ліцею.

Але попри те, що ми від’їхали від лінії зіткнення, війна залишилась зі мною і мабуть, буде зі мною завжди.

Чому? Все просто. Після того емоційного потрясіння та безмовних днів я став заїкою. І кожного дня, коли я намагався сформувати речення, відповідати біля дошки або просто заговорити з кимось, стикаюсь із проблемою вимовлення хоча б одного слова.

Я дуже часто згадую той день, коли для мене почалась війна.

Комендантська година, блокпост, БТР, мінометний обстріл… Чи повинна дитина знати ці слова? Мабуть ні, але я в свої 4-5 років вже добре знав значення цих слів. Війна багато чому навчила. Завдяки їй ми дізнались, що право на мирне життя, яке здавалось таким звичайним та буденним, дістається ціною крові, болю, жахом і непоправними втратами.

Я вірю, що колись це все закінчиться та люди нарешті зрозуміють, що Мир та людське життя – найвища цінність на землі.