Я в Харкові живу з донькою і чоловіком, а батьки – на околиці міста. До початку війни працювали, навчались. А як почалась війна, сиділи в підвалі. Батькам нікуди було ховатися у приватному будинку. Мама вночі не спала, бо вони перебували під перехресним вогнем. І у квітні 2022 року в неї стався інсульт. Ми вже на той час виїхали, бо треба було рятувати дитину. Тож допомогти мамі я не могла. Потім у вітчима стався рецидив на лімфолейкозу. Мені довелося повернутися до Харкова, бо мама сама не могла за ним доглядати. 

З лютого мама була безробітна. Вітчима ми поховали в березні. Мама лишилася без грошей взагалі. Я допомагаю їй, як можу. Але поки вона оформляє інвалідність, у неї немає грошей і нема за що жити з двома котами. 

Моя донька займається карате, але не їздить на змагання, бо я не можу це оплатити - половину своєї зарплатні віддаю мамі. Ми зараз не живемо, а виживаємо. 

Мій батько з 2018 року пішов волонтером в армію, потім став військовослужбовцем. Зараз він на Куп’янському напрямку. 

У серпні минулого року до нас прилетіла у двір С-300. Нам пошкодило квартиру. Вікна вставили, але будинок весь перекосило. Більше ми нічого не ремонтуємо, бо сенсу нема. 

Тримаємося, чекаємо на перемогу. Підтримуємо наших бійців, донатимо, пересилаємо речі. Наш клуб карате їздить по Харківській області після деокупаціїї й допомагає людям одягом, продуктами. Нам складно, але тримаємося. Хоча щодня стає все складніше. Ціни ростуть, а грошей, на жаль, не додається.

Нам пощастило, коли ми винаймали житло у Світловодську. Ми знайшли помешкання, де платили тільки за комунальні послуги. Нам зустрічалися добрі люди. Але були й такі, хто просто хотів заробити на війні і на людях, які потрапили в біду, залишилися без нічого. Оскільки ми знали, як це, то одне одному допомагали. Але були у Світловодську і добрі люди, які нас підтримували, чим могли. Наприклад, церква «Голгофа», яка більше за всіх допомагала. Дитині пощастило потрапити в гарну школу до хороших учителів. Вона там закінчувала другий клас і починала третій. Та школа краща, ніж наша в Харкові. 

Я тепер згадую слова своєї бабусі, яка пережила війну, і кажу своїй дитині: «Хай більше в жодній країні світу не знають, що таке війна!» Бо зараз таке враження, що світ просто збожеволів. Усе, що коїться, – це якийсь тотальний кошмар. Хочеться, щоб люди схаменулися, і все змінювалося тільки на краще.