Я народився і прожив усе життя у Маріуполі. Ми жили звичним життям середньостатистичної родини. Я навчався у Маріупольському університеті.

Пригадую, що у перший день повномасштабного вторгнення було багато суперечок: чи потрібно виїжджати. Мама дуже хвилювалася, а ми з татом її заспокоювали. У 2015 році нас швидко деокупували, тож ніхто не думав, що на цей раз все зайде так далеко. Ми вирішили залишитися.

У мого тата проблеми зі здоров'ям, йому потрібні були ліки. Ми жили у приватному будинку і по наших вулицях їздили волонтери на машинах, пропонували допомогу. Мама витягнула кілька великих банок консервації: варення і огірків, щоб обміняти їх на пігулку від високого тиску. Тато поділив її на дві частини, щоб надовше вистачило.

Коли ми виїжджали, їхали через центр. Було шокуюче бачити на власні очі трупи, кров, зруйновані будинки. Місця, де я колись гуляв з друзями, насолоджувався природою і оточенням, були повністю зруйновані.

Ми виїхали з Маріуполя 15 березня, коли відкрили зелений коридор. Про нього ми дізналися від сусіда, у якого був товариш військовий. Ми їхали на свій страх і ризик, дуже боялися, що може бути провокація, але, на щастя, вдалося виїхати. У нас було дуже мало бензину. На під'їзді до Запоріжжя, приблизно під Токмаком, у нас майже не залишилося пального. Ми хвилювалися, що не доїдемо, і доведеться десь ночувати. На кону було життя, був ризик того, що там розпочнуться активні бойові дії. Це було диво, що ми доїхали якраз до того місця, де нас зустрічав мій дядько у Запоріжжі.

Мені складно робити прогнози, зважаючи на те, що ситуація змінюється щодня. Хочеться сподіватися на нашу найшвидшу перемогу, але в неї може бути дуже висока ціна. Тепер намагаюся жити сьогоднішнім днем, навчатися. Складно щось планувати.