Кондратюк Софія, учениця 10 класу Дудчанського ліцею  Милівської сільської ради Бериславського району Херсонської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Васильєва Валентина Федорівна

Війна. Моя історія

Війна. Зараз це слово звучить для мене якось звично. Не так, як було це тоді, 24 лютого 2022 року. І це мене лякає.  Я  впевнена, що цей день перевернув з ніг на голову життя кожного із нас саме в той момент, коли ми зовсім цього не чекали. Пам'ятаю той день, ніби це сталося лише вчора. Прокинулася. На годиннику сьома ранку, телефон розривається від повідомлень.

Друзі, рідні, знайомі – усі вони надсилають мені щось, але не надаю цьому уваги. Дотримуючись своєї щоденної рутини перед навчанням, заходжу на кухню випити склянку води.

Там сидять тато та мама. Помічаю: батько безперервно курить цигарку за цигаркою, мама дивиться на мене, а  на обличчі  в неї змішалося все: розгубленість, страх, розпач, відчай. Вона неспішно встала, підійшла і обійняла зі словами: «Доню, почалася війна». І все. Земля пішла з-під ніг, а в голові запаморочилося… Увімкнула телевізор, слухаю новини -  справді, це не сон...

Згадую, як було страшно спати перший тиждень, коли через село їхали ворожі танки. Ми вимикали скрізь світло та затуляли тканиною вікна. Боялися кожного звуку. Чи було мені важко в цей час? Дуже. І страшно теж.

Потім сталося те, що налякало ще більше, - окупація Херсонської області. Не хотілося вірити, що на мою Батьківщину  прийшов  панувати ворог, руйнувати міста, села, вбивати жінок, дітей, літніх людей лише за те, що вони українці, за те, що люблять свою землю, ту, на якій народилися…  Потім уперше побачила техніку на власні очі, коли орки приїхали в  село, щоб знайти втікачів.

Вони топталися брудними чоботами по кімнатах мого будинку, оглядаючи кожен вугол. Нічого не знайшли, ясна річ…

З того часу минув рік, окупанти встановили нові порядки. Усі були зобов'язані розраховуватися рублями. Відчувала огиду до тих папірців, не хотілося приймати цей факт. Але найгірше було те, що в нашому селі поселился військові. Але на диво, вони людей не чіпали, окрім одного випадку.  Це було ранньої весни. Мої батьки поверталися з магазину, йшли стежкою, яка вела на нашу вулицю. Раптом вони почули звук, ніби хтось перезаряджає автомат.

Різко обернувшись, побачили ворога, який узяв їх на приціл. Мама з татом почали бігти ухиляючись від куль, ховалися за стару зруйновану школу. А той нелюд продовжував стріляти.

Це побачили інші жителі села і стали кликати військових, щоб вони пов'язали того божевільного. З того дня його ніхто не бачив. Я дякую Богу, що врятував дивом моїх батьків. Час йшов собі далі, а проблем ставало все більше.  Саме тоді закінчувала 9 клас і доводилося постійно ховатися, щоб військові не дізналися, що  навчаюся в українській школі, інакше батьків би чекав підвал.

Усе ж таки вдалося завершити навчання - отримала свідоцтво про здобуття базової середньої освіти з відзнакою.

Уже й літо настало, але воно більше так не тішило, як раніше, здається, що і сонце більше так не пестило своїм промінням… і тоді я зрозуміла, що як раніше вже не буде ніколи. Зараз лише з жахом озираюся назад, адже  виїхала до Польщі з тіткою.

Досі, здригаючись від звуку літаків, я повертаюся думками додому, в Україну, на рідну Херсонщину, де літають ворожі кулі, падають авіамомби, і гинуть невинні люди.

І всі чекають на деокупацію населених пунктів лівобережної Херсонщини. І я дуже жду, адже там мої рідні, близькі, моя домівка. Розумію, що саме війна навчила мене цінувати життя, рідних людей, мир. Вона зробила нас усіх сильнішими. Змусила діяти, рішуче відстоювати своє, допомагати одне одному. Війна об'єднала українців в одну велику родину. А значить мир буде, буде перемога…