У травні 2014 року почалися перші бомбардування, і коли почали постійно бомбити, зрозуміли, що почалася війна. Ми з підвалів не вилазили, облаштували там все для старенької мами та дитини. Я теж ночувала з ними. Страшно, звичайно.

Під час бойових дій була тільки одна розмова: щоб це припинилося, щоб не було війни, тільки не бачити цей жах. Молили Господа Бога, щоб це як почалося в один день, так і закінчилося. Ми жили з мамою та 9-річною дитиною.

Усе це нам дуже запам’яталося. Але найбільше запам’яталися слова дитини. Я хотіла відправити кудись дочку, тому що вже почалося страшне, а вона сказала: «Мамо, я нікуди не поїду. Якщо нам судилося померти, то помремо всі разом».

Війна внесла великі зміни в наше життя. Луганськ – це частина нашої країни, там залишилися старші діти. Вони не можуть зараз приїхати, тому що тут йде поділ. Найстрашніше – що тепер не бачимо рідних.

Немає можливості вільно пересуватися, немає свободи, постійної роботи, зруйнований будинок. Снаряд потрапив до сусідів, і до нас залетіли уламки, шиби були розбиті.

Нам допомагали. Рінату Ахметову дуже дякую за те, що постійно допомагав людям. За це йому низький уклін. Сказати чесно, люди вдячні йому, тому що з самого початку він допомагав і продуктовою допомогою, і коли люди зверталися. Також Червоний Хрест допомагав, була грошова допомога, але найбільше нам допомагав Фонд Ріната Ахметова.

Мрію, щоб мир відновився, щоб все було, як раніше, щоб одна країна була, щоб жили, як раніше, коли рідні та близькі поруч.