Бондаренко Єлизавета, Тавежнянський ліцей, с. Тавежня

Есе «Один день»

Слово «війна» мені довелося чути з раннього дитинства, коли моя прабабуся довгими вечорами розповідала про своє важке воєнне дитинство. Я була занадто маленькою, щоб розуміти, чому прабабуся так часто і важко зітхає і раз-по-раз прикладає руку до грудей біля серця. І через роки так боліла їй та війна. І після кожної розповіді про ті страшні часи обов’язково приказувала:

«Не доведи Господь вам, діти, бачити війну». Моя матуся щоразу після тих слів говорила: «Мамо, яка війна? В добрі часи живемо… Не може вже бути війни».

Але війна все-таки сталася. Тут, на нашому українському сході. Коли вона розпочалася, я була третьокласницею. Чула розмови дорослих, бачила репортажі по телебаченню. Знала, що десь ідуть бої, гинуть люди. Але моя дитяча свідомість не була готова сприймати трагічні події. І я жила в своєму казково-іграшковому світі, захищена батьками, теплою домівкою. Але поки не сталась одна подія в 2017 році.

В мого старшого брата день народження. Скромно відзначили в сімейному колі його свято, беремо шматочки торту й йдемо до прабабусі, яка живе поряд. Прийшли, посиділи, поговорили. Пригостили прабабусю смаколиком, брат отримав від неї подарунок.

Збираємося додому. Але щось зупинило нас просто на порозі. Неймовірний гул, який не просто врізався у свідомість, а миттєво викликав панічний страх. Ми повернулися в хату. Почали виглядати у вікна – і були вражені побаченим.

Над нашим будинком кружляли величезні військові гелікоптери. Мені здалося, що це відбувається не з нами, що ми потрапили за межі видимого простору. Але ні! Це була дійсність. Ми навіть не могли припустити, що кілька хвилин нашого страху розтягнуться на години, а в пам’яті залишиться назавжди.

Через деякий час побачили військову техніку, яка йшла через наше село, просто центром вулиці. Її було дуже багато. Ставало моторошно від того, що ніхто не знав, чия ця техніка. Але людська цікавість виявляється сильнішою за страх.

Люди почали виходити з будинків, сміливіші рушили з двору на вулицю. Хтось плакав, хтось радів. Десь посеред вулиці пролунав жіночій голос: «Слава Україні!!!» У відповідь гримнуло десятками мужніх чоловічих голосів: «Героям слава!!!» Після того короткого діалогу зрозуміли, що війська українські, і заспокоїлися.

Між чоловіками почалися розмови про те, що то військова бригада змінює місце дислокації або повертається з навчання. Як виявилося, колись через наше село проходила воєнна дорога. От нею в той день і йшла військова бригада.

Але спокій запанував ненадовго. Інші думки почали сновигати в людських головах: чи не пройдуть вслід за нашими військами ворожі? І нова хвиля тривоги поглинула село.

Наближався вечір…  Неймовірна тиша залягла над селом. Навіть найдовірливіші господині поспішали впоратися з домашніми справами і повернутися до своїх осель. Надзвичайно рано погасли вогники у вікнах. Село потонуло у пітьмі. Почула, як мама говорила батькові: «Хоч би все минулося. Я тепер до ранку не засну…»

Того вечора я вперше усвідомила, що війна є, що вона зовсім близько, що увірватися може в кожну оселю і в мою також. Відчула серцем біль тих, кому судилася трагічна доля людей, що живуть на окупованих територіях. Але до кінця так і не можу уявити, як можна пережити обстріли, вибухи, холод і голод, втрату близьких і рідних…

тЖиття триває. Таке, як воно є. Страшно сказати, але ми, українці, почали звикати до того, що живемо у воєнний час. Проблеми суспільства змінюють одна одну, ідуть роки. А війна триває, час від часу посилаючи нам тривожні звістки про тих, хто не повернувся з поля бою.

Так сталося і сьогодні. Я готова була поставити крапку в своїй розповіді, коли прийшла звістка про загибель жителя нашого району, старшого солдата, командира бойової машини Віктора Молостова, який загинув 26 вересня під час виконання бойового завдання в зоні проведення ООС. Сьогодні з ним попрощалися діти, дружина, близькі люди, односельці. Прощаюсь і я… Вічна, світла пам'ять герою!