Навіть у період бойових дій ми ще намагалися виїжджати на роботу. А потім залишилися взагалі без роботи. Ізольовані від Луганська, відповідно, без роботи. Тому що вся робота залишилася на тому боці. Ми намагалися якось крутитися, хоча б тут за місцем. У тих, хто встиг посадити щось на городі й не виїхав, можна було ще якось вижити. А ось інші…

Хто був небоязкий, той нехай за копійки, але йшов на роботу. Думали, раптом усе закінчиться. І мир настане! А він не настав. А ми чекали…

Страшно було не мені, страшно було дітям. Артем постійно в істериках бився: «Мамо, зараз приїдуть танки, нас розкатають! Зараз прилетить снаряд!» Було дуже страшно розуміти, що діти до трьох років за інерцією прокидаються вночі від вибуху снаряда, встають, стягують з ліжечка матрац і лягають біля ліжка або під ліжко. Тому що знали, що на підлозі безпечніше.

Коли були близькі обстріли, природно, доводилося вчити безпеки. Не виходити в город. Пів року їм заборонено було виходити в город, тому що вони не встигнуть звідти добігти, і ми не встигнемо їх заховати.

У людей немає стабільності жодної. Ми нічого не можемо планувати на завтра, ми живемо всі одним днем. Адже що б ти не запланував на завтра, твої плани однаково поламають. Або світла не буде, або ще чого-небудь не буде.

У нас навіть немає елементарної медицини зараз. Щоб жити й не боятися, що якщо дитина простудиться, її повезеш у лікарню й вилікуєш. Її немає. Ліки неможливо дістати, взагалі неможливо. Тому, щойно отримуєш гроші, треба їхати в аптеку. Якщо побачив медикаменти – їх треба купити оптом. До лікарні сенсу немає везти.

У мене у 2014-му саме народилися двійнята. Травень місяць – перші бойові дії в нас почалися. Найперші, найактивніші. У дівчинки несприйняття лактози було. Дитина їла кашу, манну кашу на воді. Тому що дістати суміш спеціальну було неможливо. Нас не випускали ні за той блокпост, ні за той блокпост. Замовити через інтернет, припустимо, поштою навіть за шалені гроші неможливо було, бо не було інтернету. Тобто взяти ніде…

Коли дитину до школи збирала, я об'їхала весь Станично-Луганський район, щоб знайти те, що мені треба за тією ціною, на яку я маю гроші. Потрібно рюкзак величезний для першокласника брати. Як? Куди він сам поміститься? Туфельки потрібні на перший клас – теж весь Станично-Луганський район об'їжджала. Зошити навіть були в дефіциті.

Зараз ми живемо тільки на соціальну допомогу або гуманітарну допомогу, тому що роботи ніде немає. Якщо раніше люди хоча б теплицями займалися, можна було піти найнятися в теплицю, то зараз вже і в теплицю не підеш. Тому що люди кинули займатися ними, невигідно – збуту немає. Куди збувати? Луганськ закритий, на Сєвєродонецьк – просто не окупиться.

Знаю тільки одне: якщо не буде соціальних виплат, або гуманітарної допомоги, або пенсії, то в нас життя не буде взагалі. Люди почнуть знову голодувати, як це було у 2014-му. Ніхто б не зміг оплатити ні світло, ні газ, якби не було гуманітарної допомоги. Тоді б довелося всі ці продуктові набори, які теж коштують чимало, самим купувати. Відповідно, гроші, які пішли на оплату газу або світла, або придбання дров, вони б вже йшли на харчі.

Нині господарство почало хоч трохи тут розвиватися. Не те, що у 2014-му, коли всі все закинули, повирубали, вивезли звідси, бо боялися. Та й село було вимерле. А зараз люди почали знову займатися. Зараз можна купити молока, сиру. Тоді не було магазинів, навіть якщо в когось і були гроші.

Страх є тільки в одному – щоб не почалося все те ж саме, що було на початку. Це страшно, і ховатися ніде.