Скряга Ганна, 16 років, Ліцей №4 « Успіх», м. Краматорськ

Есе "Один день"

Весна. Квітень. Теплий весняний дощ, дерева розпустили свої зелені листочки. Усе буяє, у повітрі ніжний аромат квітучих дерев: яблунь, груш, вишень… Я маленька дівчинка. Мені вісім років. Навчаюсь в другому класі, щаслива, бо добігає кінця черговий рік у школі, скоро канікули, а це ціле літо відпочинку з родиною!

Вівторок. Травень. Я йду з мамою на заняття в артстудію з великим задоволенням, бо в той час ми з керівником готувалися до свята Перемоги – 9 Травня, готували пісню, а я дуже люблю співати. Про війну я знала з книжок, розповідей моєї першої вчительки та мами і тата. Але що це?! Раптом у блакитному небі починають снувати літаки, дуже низько. Я такого ніколи не бачила. Міцніше стискаю рукою свою найулюбленішу іграшку – Ягуарчика, так я його назвала

Мамі хтось дзвонить… На її обличчі було тяжко не помітити занепокоєння та страх, такою я її ще не бачила. Що трапилось? Мені це не дуже подобається. Закінчивши розмову і нервово поклавши телефон у кишеню, матуся каже, що треба повертатися додому, адже з цього моменту на вулицях перебувати дуже небезпечно.

Ви б могли подумати, що я усвідомила прихід страшного часу, але ж я нічого не розуміла! У цей день мені вперше заборонили виходити на вулицю. Це було ще більше не зрозуміло, але дорослих треба слухати. Ну нічого, сьогодні день народження моєї подруги, і я обов’язково піду її поздоровити!

Упродовж дня я не могла дочекатися вечора. Мама мене, святково вдягнену, привела на день народження. Несподівано почали вити сирени. Цей звук я не забуду ніколи. Він перевертає душу, заселяє страх, хоча ти дитина і не розумієш усієї серйозності становища. Мама також нічого не може мені пояснити, каже лише, що небезпечно. Але все-таки обставини дали нам можливість відсвяткувати день народження подруги й повернутись до свого дому.

А потім вночі бомбардували місто. Я з мамою ховалась у коридорі, і мені було дуже страшно. Уперше мій дитячий розум усвідомив, що є небезпека втратити своє життя та рідних. І саме тоді, пам’ятаю, я зрозуміла, що війна, як у книжках, тепер реальність.

Я кричу мамі: «Мамо, зроби що-небудь, я не хочу вмирати! Я дуже маленька, мені стільки всього треба зробити!» А мама мене заспокоює, хоча сама перелякана не менш ніж я…

У цю ніч війна почалась не в книжках, не у фільмі, а в моєму житті. Це жахливо.

Наймоторошніше те, що небезпечно було й на вулиці, і вдома! На ранок мама зібрала речі, ми вирішили покинути місто, втекти від епіцентру війни. Ми дуже довго добиралися, боялися потрапити під постріли чи бомбардування, перетинали блокпости. Літо проводили на дачі далеко за містом, де не було війни, але постійно було чутно обстріли за кілька кілометрів. Однак ми були нарешті в безпеці!

Війна. Написала зараз це слово і жахнулась. Що означає день початку війни для мене? Обірвані мрії, плани, страх за життя близьких, виття сирен, звуки вибухів бомб і постійне відчуття тривоги, яке поглинало мене всю.

Зараз, подорослішавши, я розумію, що війна – це обірвані сподівання на довге щасливе життя. Це останній потиск руки, останній поцілунок, останній погляд найближчої, найдорожчої людини.

Моє місто Краматорськ звільнили 5 липня 2014 року, і ми повернулися додому. На жаль, на сході війна ще триває… І наші хлопці продовжують гинути за мир і свободу України. Я висловлюю величезну подяку солдатам, які ризикують своїм життям і бережуть сон всіх сімей України. І зараз я насолоджуюся мирним небом над головою щодня.

Але свій день у далекому травні, той жах у маленькій дитячій душі я запам’ятаю надовго, мабуть, на все життя. Тому закликаю словами із пісні:

«Назавжди зупиніться,

Всі війни на світі!

На білому світі

Не вбивайте синів!»