Поліна Граборова з родиною три тижні провела у блокадному Маріуполі під обстрілами, на межі виживання. Рідне місто лишила тільки тоді, коли згорів її будинок…

Для мене, як і для мільйонів українців, все почалося 24 лютого 2022-го, коли мати вранці розбудила мене словами: «Полю, війна почалася».

Перші два дні були, наче страшний сон. Обстрілювали Східний та Лівобережний райони міста. Батько намагався купити якісь продукти й воду, мати нервово збирала найнеобхідніші речі, малеча нібито зовсім не розуміла, чому всі так хвилюються. Я ж була вкрай налякана. Мене лихоманило від страху, кожен вибух спричиняв у мене паніку, від стресу підвищувалася температура. Їсти не міг ніхто.

Наша квартира розташована в Західному районі міста (23 ЖМР). Це спальний квартал з гарною інфраструктурою, неподалік – гіпермаркет PortCity, найбільший у місті, гіпермаркет Metro та виїзд на Володарську трасу.

Батько заспокоював мене тим, що наш район дуже далеко від бойових дій, нам майже нічого не загрожує. До бомбосховища ми не спускалися – не мали можливості.

Моя мати інвалід першої групи, їй важко пересуватися. Спускатися з 9-го поверху пішки для нас було б самогубством, тому ми сиділи біля єдиної несної стіни та сподівалися на краще.

Рятувальним для нас став один дзвінок. 26 лютого нам зателефонував батько моєї однокласниці, ми дружимо сім’ями вже 15 років. Він запросив нас до свого дому в селищі Моряків, що містився майже на самому пагорбі (звідти дуже гарний краєвид на все місто) і мав більш-менш обладнаний підвал.

Мої батьки не надто хотіли лишати квартиру. Вони вважали, що нам майже нічого не загрожує, але їх хвилював мій стан. Заради мого спокою вони зібрали потрібні речі на 1–2 дні, взяли кота та поїхали до наших друзів. Тоді ми ще не уявляли, що на нас чекає.

Ми їхали туди позитивно налаштовані повернутися додому за день-два. Машину залишили в гаражі. Дядько Саша забрав нас самостійно. 

Тож третій день війни минув для нас краще, радісніше. Поряд були друзі, ми почувалися в безпеці.

На четвертий день, 27 лютого, нам вимкнули світло. Діти були дуже засмучені, але сподівалися, що світло полагодять, а поки що розряджали доступні павер-банки. На шостий день така надія пропала.

1 березня пролунала черга жахливих вибухів – авіацією в Маріуполі будо знищено лінії передач. Це був початок жаху.

Без світла деякий час ми ще мали змогу залишатися на зв’язку, але акумулятори на станціях зв’язку почали розряджатися, зв’язок зникав. "Київстар" не працював узагалі, рятував Vodafone, яким мали змогу надсилати й отримувати СМС.

Але це була не єдина проблема. Магазини й аптеки зачинили свої двері для маріупольців.

Їжі взяти не було де. У місті почали ставатися випадки мародерства. Без електроенергії не працюють і насоси, а це означає, що через день-два місто залишилось уже й без води.

Ми всі були готові до цього, набирали воду в усі можливі ємності, поки вона ще була, але надовго цих запасів не вистачило б. Тоді батьки вирішили йти пішки по воду. Кілометра за два була природна криничка, яка потім рятувала ледве не половину міста.

Тим часом нам стало зрозуміло, що додому ми повернемося нескоро, їжі б надовго не вистачило, треба було щось робити.

Батько вирішив пішки йти додому – а це понад 10 км, – щоб забрати з дому всі запаси їжі, які ми мали. З батьком пішла моя молодша сестра Катруся. Ті три години, поки їх не було, для нас із мамою були наповнені страхом за рідних – зв’язку не було зовсім, і ми не знали, що з ними коїться.

За три години вони повернулися на машині. Батько вирішив, що так буде безпечніше. Це його рішення забрати машину з гаража потім врятувало нам життя.

З розповідей батька й Катрусі ми дізналися, що "Епіцентр" уже знищено. Metro, що неподалік від нашого будинку, розкрадають люди зі всього району просто під обстрілами, бо їжі брати нема де. Потім його також розбомбили, як і все в нашому місті. Вже недалеко від дому над ними почали літати ракети.

Те відчуття, коли ти чуєш свист ракети й не знаєш, куди вона зараз упаде, передати неможливо. Увесь цей час у Маріуполі велися жорстокі бої, вибухи було чутно 24/7, з урвища бачили, як горить Лівобережжя, обстріли не зупинялись ані на хвилину.

Ми чекали на зелений коридор, мали надію на порятунок. 5 березня родичі повідомили в СМС, що відкрито зелений коридор. Я відчула велике душевне піднесення, відразу з’явилися сили.

Посідали в машини й поїхали. Мали забрати маму моєї подруги, вона залишилася зовсім одна, батько в морі, подруга у Львові. Поки їхали до неї, надивилися страхіть.

Трупи людей просто на вулиці лежать, багато будинків зруйновано, щось горить… Люди розтягують з розтрощених крамниць усе, що можуть.

Величезні затори в центрі міста, серед цивільних машин купа військової техніки. Бачили, як танк переїхав швидку…

Коли дісталися тітки Інни (матері моєї подруги), почався жах. Страшні вибухи й постріли, звуки вуличного бою… Поряд на шаленій швидкості проїхала машина з кулеметом у бойовій готовності…

Ми зрозуміли, що щось не так… Не схоже це було на режим тиші.

Раптом з’явилася військова машина, вона об’їжджала райони й повідомляла про те, що коридор не підтверджено…

Підійшли до військових, нам порадили ховатися якомога швидше, бо зараз тут почнеться бійня.

Поверталися в дім на шаленій швидкості під звуки пострілів і вибухів. Тітку Інну завезли до бабусі, у безпечніше місце, і недарма… Пізніше дізналися, що їхній будинок згорів.

І знову потяглися дні, наповнені страхом, безнадією та безпомічністю… Наступного дня, 6 березня, вимкнули газ. Ми були розгублені й налякані: що робити, як готувати їжу? Нас урятував камін. Звичайний декоративний камін став для нас і обігрівом, і піччю, і освітленням.

Але так пощастило далеко не всім… У приватному секторі люди могли готувати на вулиці, майже всі мали дрова, мангали або щось подібне. Але ж у багатоквартирних висотках, яких у місті більшість, люди залишилися безпомічними…

Знайомі розповідають, що виживали під’їздами, готували на вогнищах разом і ділили між усіма, хто що мав.

А на вулиці мороз до -12 °C, вікон уже майже не залишилось, у приміщеннях холод лютий. Бідні люди…

6 березня в нас остаточно зник будь-який зв’язок зі світом. Єдині новини, що ми дізнавалися, приносили люди, які приходили з усіх куточків міста до кринички, щоб набрати води. В цей же час ми бачили з вікон, як горів район Черьомушки. Там було пекло, заграва від вогню стояла кілька діб. Та найстрашніше для нас було те, що після Черьомушек активні бої перейшли до нас.

Почалось усе вранці 7 березня. Рознеслися чутки, що біля школи, яка була метрів за 250 від нашого будинку, роздають воду. Звісно ж, батьки вирушили туди. Стояли в черзі близько години, коли почалася стрілянина. Над районом літав безпілотник, а ВСУ намагалися підстрелити його.

Близько 23:00 почалося наше персональне пекло. Я досі пам’ятаю, як дядько Саша закричав «Усі в підвал!».

Ми побігли, та серед нас були пенсіонери й інваліди, тож вони тільки сходили вниз, коли снаряд влучив у наш будинок. Почало тхнути порохом, ми були шоковані й налякані. Хвилювалися, чи не спалахне полум’я.

Ми вижили дивом. Нас урятувало те, що снаряд влетів у колону будинку, пробив діру у стелі та стіні, а вибухова хвиля відкинула холодильник метра на чотири й вибила вікна на всьому другому поверсі.

Почалося Пекло. Три дні жорстко обстрілювали наш район, у цей час ми майже не виходили з підвалу. Тільки татки підіймалися для того, щоб зварити якоїсь їжі. За цей час я навчилася відрізняти військову техніку за звуком. Вибух… раз… два… три… Приліт – впало десь поряд. Вибух… раз… два… Приліт – впало ще ближче.

Черга вистрілів: запустили "гради" – сидимо та чекаємо, коли прилетить. Бо коли чуєш звук прильоту – знаєш точно, що саме цей постріл прилетів не до тебе. Що менший відтинок між вистрілом і вибухом – то ближче вибух до тебе.

Так минуло три дні. Сиділи в підвалі, наче примари, у напівсні якомусь.

А на четвертий день зранку тиша майже дві години поспіль. Батьки вирішили, що це шанс сходити по воду, бо вона вже почала закінчуватися. Ці дні ми мали топити воду зі снігу, щоб мати хоч щось. Вони сподівалися, що лінія бойових дій нас уже минула.

Отож татки разом з молодшими дітьми (моєю Катрусею та її другом Артемом) пішли на криничку. Шлях мав зайняти десь дві години.

Минуло 15 хвилин, як вони пішли, коли пролунав потужній вибух десь поряд. Ми спішно спустилися до підвалу з усіма жінками й старими людьми. Чоловіки та діти на вулиці… Це була єдина думка на всі наші сім голів у ті дві години, що тривав жорсткий обстріл нашого району.

Стіни трусилися, штукатурка зі стелі сипалася на голову, автоматні черги не зупинялися, а ми сиділи й молилися, щоб вони повернулися живими. Намагалися не плакати, бо паніка ні до чого гарного нас би не довела.

А в цей час наші діти й батьки бігли під обстрілами. Спершу вони почули вибухи, потім снаряди почали падати поряд з ними, просто на пісок, просто в море. Вони ховалися за величезною вербою, коли автоматні черги стріляли повз них.

Під цією вербою наші діти у свої 14 років подорослішали на ціле життя. Безтурботні й веселі весь цей час, вони стояли і плакали, прощаючись із життям.

Коли вони повернулися, цілі та неушкоджені, я вже не могла стриматися… Обіймаючи їх і не відпускаючи далеко від себе, я плакала від щастя, що вони живі, та від горя, що вони через усе це пройшли.

Відтоді в мене, цілком здорової 19-річної дівчини, почало боліти серце.

Далі почалася нескінченна черга днів і ночей у підвалі. Ми виходили на годинку погрітися до каміна, але ніхто не роздягався й навіть не знімав взуття, бо щосекунди нам загрожувала небезпека. Над містом почала літати авіація.

Ви знаєте, що за один раз літак скидає дві бомби? Щоразу, коли ми чули, як літак пролітає над нами, ми, затамувавши подих, чекали на два вибухи. Бо після другого ми знали, що цього разу небезпека минула.

Якось ми наважились вийти на урвище, мали надію спіймати хоч який зв’язок, щоб передати родичам, що ми живі. Знали б ви, як там було гарно… Спокійне синє море, яскраво-блакитне небо, от тільки на небі десятки білих смуг від літаків, які скидають бомби на завод Азовсталь.

Його бомбили щонайменше четверо діб, літаки кружляли безперервно, навіть слід не встигав розвіятись у небі.

Ми стояли на тому урвищі, коли пролетів черговий літак. Він летів над нами, так що ми бачили його дуже добре, і добре бачили, як він скидає бомби просто над нами.

В цю мить моє серце пропустило удар. Жахливий страх охопив усе тіло, бігти кудись було марно. Якщо б вони впали поряд, не вижив би ніхто, ні в підвалі, ні в будинку, ні на вулиці.

Слава Небесам, вони пролетіли повз, але вибухи були надзвичайно сильні.

Бої просунулися глибше в місто, росіяни підійшли до нас дуже близько. Вони розташували свої танки та іншу зброю буквально за 500 метрів від нашого будинку і з цих позицій почали обстрілювати центр міста.

Над нами літали снаряди, літаки й далі бомбардували місто, а в нас почала закінчуватися їжа. Нас було 13 людей, з них троє пенсіонерів (один із них з діабетом) та інвалід, які потребували медикаментів і нормальної їжі, щоб підтримувати свій організм у належному стані.

Допомога прийшла, звідки не чекали. Одного ранку у ворота постукали. Прийшов сусід. Він мав своє поле, власне господарство. Приніс нам два мішки картоплі, бо знав, що нас багато.

Святий чоловік, усім сусідам допоміг картоплею. Пізніше прийшли інші сусіди. Сказали, що знають, що в нас є діти, тож принесли солодкі напої – з тих, що останніми залишалися в пограбованих магазинах. Хтось приносив соління, хтось квашену капусту.

Люди допомагали кожен хто чим міг. Навіть 5 літрів бензину привезли, на випадок, якщо вдасться виїхати.

Ми вдячні кожному за допомогу, кожному, хто не був байдужим. Бо майже в кожен будинок влучив снаряд. Якщо не в будинок, то в гараж, у город, і все побило осколками. Люди згуртувалися й допомагали одне одному.

Так і жили, обстріли вже не лякали, бо надії жодної на порятунок не було. Тільки серце починало боліти щоразу.

Та ось 14 березня зранку бабуся вийшла на двір прибрати скло, що нападало з вікон, аж забігає в будинок і кричить: "Їдуть колони машин!".

Усі висипали на подвір’я, і справді машини їхали на шаленій швидкості, не зупиняючись. Ми марно махали, хотіли дізнатися, куди їдуть, аж поки один водій не зупинився. Казав, що не знає, куди їдуть, начебто на Мелекіне, а він просто за колоною їде, бо залишатися більше не має сил. Будинок згорів, ані їжі, ані води не залишилося. Поки ще ціла машина, вирішили їхати.

Сотні машин, побитих, без скла, перемотаних плівкою або хтозна чим, проїхали повз наш дім у той день. Усіх об’єднувало спільне бажання вижити та білі листочки зі словом «Діти», наклеєні на лобове скло.

Ввечері ми вирішили, що теж спробуємо виїхати. Будь, що буде.

15 березня ми залишили Маріуполь, наш рідний дім, наше рідне місто, а точніше ті руїни, що від нього залишилися. Тепер ми безхатьки, нам нікуди повертатися. Але все це не важливо зараз, найголовніше те, що ми всі вижили, вижили в тому пеклі й навіть вивезли нашого улюбленого кота.

Та дещо досі змушує моє серце боліти. Тітка Інна залишилася там, ми не змогли заїхати по неї, бо саме тоді той район був епіцентром бойових дій. Вона, як і сотні тисяч маріупольців, зараз там. У жахливій блокаді, без їжі, води, зв’язку і надії, чекає, що хтось допоможе їй… забере її.

Благаю, допоможіть маріупольцям! Відправте автобуси, вивезіть їх із того пекла. Благаю!