Лубенська Карина, 16 років, учениця 11-А класу СШ №7, м. Дніпро

Вчитель, що надихнув на написання есе: Волошина Вікторія Сергіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Двадцять четверте лютого… Почалась війна… Але я це зрозуміла не відразу…

Того злощасного ранку в мене був підйом о четвертій годині. Мама сказала лише кілька слів на мої прохання пояснити що до чого: «Збирайся, ми їдемо до бабусі». Приголомшило те, що на виїзді з міста вже стояло багато автомобілів. Як і всі, ми тікали, але я ще про це не знала…

Я почала вишукувати будь-яку інформацію, яка б якось допомогла мені зрозуміти причини збентеження моїх батьків. І ось, у групі класу я побачила, що російська влада оголосила про початок сумнозвісної «спецоперації». Перше питання, на яке я хотіла б мати відповідь: «Навіщо брехати?». Це ж не спецоперація, а початок війни… Хіба люди настільки довірливі? Мої емоції були неоднозначними, я була дуже засмучена через те, що навіть у двадцять першому столітті відбуваються такі жахливі речі, також мені було страшно, адже невідомо скільки ці події триватимуть. Жодна війна не закінчилась так швидко, як розпочалась. Чому люди досі не набралися розуму мирно вирішувати конфлікти?

Я розуміла, що ми їдемо до бабусі на невизначений термін, але ми поспіхом збирались і я взяла ті речі, які встигла. По приїзду бабуся радо нас зустріла, адже давно не бачила, але занепокоєння в її очах приховати було неможливо.

Через кілька годин до нас приїхали друзі родини. Ми запропонували прихисток у бабусі, адже їм більше не було куди їхати.

Я контактувала з друзями лише через мессенджери і дзвінки, ніякого «живого» спілкування. Ізольованість — це було справді важке випробування для мого здорового психічного стану, як для підлітка. Туга за безтурботним часом у місті була надзвичайно велика.

Іншим випробуванням були ті жахи, котрі транслювали новинами та публікували в телеграм-каналах. Майже кожного дня над нашим будинком пролітав військовий літак, вікна тремтіли навіть від цього. Постійний звук сирени бентежив наші душі, а коли вона вила вночі, то прокидалася вся сім’я та ми дружно йшли в укриття, хоч і там ми відчували себе незахищеними. Постійне недосипання, стреси, хвилювання… Це все руйнувало наше здоров’я.

Уроки проходили онлайн. Я розуміла своє становище — якщо не буду вчитись, то канули мої надії на світле майбутнє. Але навчання вимагало більше самоорганізованості, через велику кількість сирен уроки частіше зривалися, аніж проводились. Здобування знань напряму залежало від бажання учнів… Хочу лише подякувати вчителям, котрі, не зважаючи на тяжкі обставини, працювали та допомагали продовжувати навчання в таких надскладних умовах.

За останні три роки було занадто багато тяжких періодів, особливо для підлітків, котрі не мали змоги цілковито насолодитися юністю. Дуже шкода, що подібні ситуації торкнулись кожного з нас.

Кожна людина розуміє слово «мир» по різному, але сьогодні мир для мене — це вирішення конфліктів без насилля та жорстокості, що призводить до загибелі людей. Мир — антонім до слова «війна» та синонім до «злагода», це можливість жити повним життям і не боятись за те, де зараз твої близькі та чи немає поблизу них бойових дій.

Всім миру над головою.

Слава ЗСУ!

Слава Україні!