Андрусенко Анна, 1 курс, Відокремлений структурний підрозділ «Полтавський фаховий коледж Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Халіман Оксана Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Це жахіття застало мене через тиждень після того, як мені виповнилося тринадцять років. Маленька дівчинка, яка жила весь час під мирним небом, мала плани на майбутнє, раділа кожному дню, умить стала дорослою. Безтурботне життя закінчилось… 24 лютого 2022 року – день, який я пам’ятаю посекундно. Широко розплющеними очима з мовним онімінням я спостерігала за чорними від диму небесами, палаючими будинками, гуркітливою важкою бронетехнікою, людьми у військовій формі зі зброєю, за великими горами мішків з піском, палетами для бомбосховищ та чергами за хлібом…

Безсильна й безпорадна, намагалась прокинутись від цього страшного сну, і дарма. Майже одразу я виїхала за кордон з бабусею. Пам’ятаю, як звинувачувала себе в тому, що знаходжуся в тихому місці й не можу нічим допомогти.

Стало легше, коли до мене приїхала мама… Але переживання і біль нікуди не зникли, бо кожного дня ми чекали на той самий «+» від мого рідного братика, кожного дня ми молилися і чатували на те саме повідомлення: «Я живий». Я ходила в школу, мама – на курси з вивчення мови, але розуміння того, що ти не вдома, не на своїй рідній землі пожирає тебе зсередини, і врешті-решт ми повернулися. Їдучи автобусом, будучи вже в Україні, я відчула щось неймовірне, відчуття, яке неможливо описати словами.

Душа співала, очі були на мокрому місці від радості, серце почало по-справжньому битися. Правду кажуть: «Батьківщину, як і батьків, на чужині не знайдеш».

Зараз у моїй країні війна, яка триває майже 1000 днів, вона забрала сотні тисяч життів, і тільки одному Богу відомо, скільки ще забере, перетворила буття людей на пекло, зрівняла міста із землею. Неможливо описати біль і ненависть, які розривають зсередини. Біль за дітей, дорослих, які надивились жахів і, на жаль, не з фільму. Біль за мою країну, у якої криваві рани оповиті нестерпним болем. Ненависть до режисерів, чиї «фільми» ми дивимось кожного дня, до тих, хто приходить вбивати ні в чому не винні життя. Ця клята війна довела всьому світу, що український народ – нездоланна нація.

Наші люди, які готові на все, навіть ризикуючи найдорожчим – своїм життям – ідуть захищати кордони нашої країни, борються до останнього за свободу. «Бо хто за що, а ми за незалежність. Отож нам так і важко через те», – слова Ліни Костенко.

«Українці з давніх-давен були справжніми патріотами своєї країни. Історичне життя українського народу не плило одним рівним річищем, а переходило епохи великого зросту і світлості та часи довгого занепаду. І саме те є найцінніше у нашому минулому, що український народ ніколи не давав себе зломати і знівечити до краю, що у найжахливіші часи проявляв тверду відпорність, все знаходив у собі свіжу силу, вмів перемагати супротивні хвилі, все відбудовував знищене життя й у нову епоху входив з побільшеним національним майном, з новими засобами енергії і сили» («Велика історія України від найдавніших часів») Із цієї частини матеріалу книги ми можемо визначити аргументи того, що ми обов’язково переможемо, адже ми боремося за правду, за вільну українську державу, за право на свій історичний шлях!