Ми були з дітьми в окупації 2 місяці, пережили страшні обстріли. Були свідками обстрілів мирного населення, бачили як горять будинки. Після звільнення села виїхали на Західну Україну, а потім в Полтавську область, де винаймали житло. В рідному селі будинок пошкоджено, світла досі немає. Діти навчаються он-лайн, їм не вистачає спілкування з однолітками. В березні повернулись додому, бо на оренду житла витратили вже всі кошти.

Найважче було знаходитись в епіцентрі обстрілів, був страх втратити дітей, чоловіка. Чоловік львів'янин, боялась, що його росіяни стратять як бандерівця.

Медикаменти закінчились дуже швидко, їх не вистачало катастрофічно. Чоловік і батьки хворі на гіпертонічну хворобу, мають постійно приймати ліки. Не вистачало заспокійливих, у сина загострились неврологічні проблеми через це. Воду можна було набрати в колодязі між обстрілами. Їжу дуже економили, насамперед годували дітей.