Була у Волновасі. Приїхала додому від мами, за якою ми з сестрами доглядали по черзі. Спали та прокинулися від вибухів. В мене в будинку вилитіли вікна, не було ні світла, ні води, потім нестало газу і зв'язку. Я намагалася евакуюватися. Мене зупинили вистріли з автомата і я повернулася, це було в районі мосту біля Волноваської районної лікарні. На мосту лежали трупи. Мене брали під конвой за те, що я йшла з солдатом української армії , але врешті-решт відпустили.

Брали воду з колодязя, топили плитку дровами. Зв'язку не було і боялася виїздити зі своїм телефоном, який не могла почистити. Купила у людей простий старий телефон і виїхала з ним. Я зараз живу з мамою якій 91 рік. Волонтери допомагали нам садити маму на потяг. Ми нарешті виїхали з Бердянська, після багатьох спроб до Запоріжжя. Майже всі рідні виїхали з окупації. Онука бачила раз на півтора роки.

Вимушено доглядаю за мамою. До війни працювала у редакції Волноваської районної газети "Наше слово".