Мене викликали на роботу. Ніби все було спокійно і тихо. Потім, коли орки приїхали, було не дуже весело. 

Я колишній працівник силових структур, то мене тут і лупасили, і били, і стріляли, і гранати прив'язували, і сидів я. Моя родина і двоє внуків виїхали, а тут залишилися літній батько і теща. Нас мали забрати, але перекрили дороги і ми залишилися тут. 

Моя сім'я виїжджала вже під час окупації. На блокпосту їх пропустили. Син дружини домовився з волонтером. Той приїхав і їх вивіз. Можливо, вони повернуться, коли тут усе нормалізується. 

Поки була дорога відкрита, дружина передавала медикаменти. А потім було все дуже дорого. Не було ні грошей, ні продуктів. Світла також не було, по воду їздили до джерела через блокпости. На кожному зупиняли, перевіряли. Доводилося носити воду під обстрілами. 

Коли над будинком летіли міни і гранати - ось це було страшно. Навіть не так страшно було, коли сидів у орків, а лякала ця невідомість: куди воно летить, де впаде, що станеться. На Великдень орки таке натворили! Ракети летіли, будинків немає, школи зруйнували. Найстрашніше - це обстріли. 

Не спали ні ночами, ні днями. Вийдеш на город - стріляють. Поїдеш до батька - по дорозі назад уже бачиш, що трьох будинків немає. Не знаю як ми витримали. 

Ми йшли на базар і побачили наших. Люди виставили все, що у них було, дістали горілку, сіли, кричали. Наші військові їхали - ми кричали, їм раділи. Хороший був день звільнення.

Можливо, до Нового року війна закінчиться. Я не впевнений у нашому майбутньому, але хочеться вірити у найкраще.