Попри пережиті труднощі й жахіття війни, чоловік не втратив оптимізму, віри у себе і жагу до життя

24 лютого я спав вдома у своєму ліжку, в двадцяти кілометрах від кордону з росією. Прокинувся о пів на шосту, бо від обстрілів граду здригалося ліжко. А об одинадцятій годині по моєму Куп’янському району вже їхали танки.               

Евакуюватися було надзвичайно складно, місяць не було змоги виїхати. Шокували новини після деокупації Київської області - це те, що навіть до сьогодні дуже важко сприйняти: тортури та вбивства у двадцять першому столітті!        

В моєму районі бракує ліків з першого дня і до сих пір. А з іншими товарами не сильно відчули дефіцит, бо фермери, власники бізнесу та прості люди оптимізувалися й почали допомагати один одному: працювали лише на ентузіазмі. Це зворушувало до глибин душі.        

Мою сім’ю розкидало далеко один від одного: я і мати - в Україні, батько в ЄС зміг евакуюватися лише через пів року, дід с бабусями до сих пір в окупації.

Переселенці, які пережили те ж саме в чотирнадцятому році, - це найсильніші люди, яких я зустрічав.

Зараз я безробітний через проблеми зі спиною. Раніше заробляв ремонтом та налаштуванням гаджетів, згодом планую продовжити те ж саме. Я полюбляю старі гаджети. Два з них я купив напередодні війни й вивіз з окупації: iPod і телефон Microsoft Lumia. Вони тепер мене надихають і нагадують про життя до… Але я впевнений, що скоро повернуся додому і почну втілювати у життя свої плани, як до війни.