Віктор Опанасович лишив квартиру в Донецьку, аби не чути вибухів. Він хотів бути ближче до дітей, тож переїхав до Запоріжжя. Але вибухи нової хвилі війни вигнали його і звідти

Мені 73 роки. Я з Донецька. Зараз живу сам – дружина моя померла. Я інвалід другої групи, інвалід війни, ліквідував аварію в Чорнобилі на атомній. До війни працював на підприємстві Ріната Ахметова 15 років, потім виконробом на будівництві в Донецьку.

Тяжко було кидати квартиру в Донецьку. Там діти залишилися. Син зі своєю сім'єю й донька також із сім'єю. А я поїхав - не міг більше чути вибухи. А тепер і тут почалися ці тривоги.

Ми з Донецька переїхали до Городища в Черкаську область. Сім років там жили, а потім поїхали до Запоріжжя – так до сина ближче. Коли війна почалась, ми були в Запоріжжі. Поїхали туди перед Новим роком. Придбав я там холодильник, пральну машину, і знов все довелось кинути. Я повернувся до Городища. Сусіди приютили в себе – тут всі дружні, хороші, допомагають. До того ж, гуманітарну допомогу дають – якось живемо.

Прикро, що знов довелось домівку кинути. Кота тільки взяв з собою. Щодня хвилююсь. За дітей переживаю – як вони там в Донецьку?

В побутовому плані все добре. Тут газ і вода є. Світло є. Колодязь у дворі. Хазяйка нам усе дала: і посуд, і речі. Дуже нам допомогла, ми щиро вдячні. 

Мабуть, затягнулася ця війна. Можливо, до весни закінчиться. Дивлячись, як підуть справи в наших хлопців. 

Тяжко планувати нормальне життя. Я поїхав жити в Запоріжжя, тому що від нього до Донецька 200 кілометрів - можна навідати дітей. Але війна прийшла і в Запоріжжя, довелося виїхати в Городище.