Регентюк Єва-Домініка, 15 років, 9-А клас, Академічний ліцей «Інтелект»

Вчитель , який надихнув на написання есе: Матвієнко Алла Олексіївна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Мільйони людей по всіх куточках світу кожного вечора, стомлені повсякденними речами, лягають в ліжко з приблизно однаковими думками: хтось радіє успіхам за день, хтось шкодує про зроблене, хтось не встиг кудись, хтось обіцяє собі завтра зробити краще, хтось мріє про яскраве майбутнє та будує плани... Ми всі закінчуємо день з думками про наступний, бажаємо якнайскоріше опинитись в майбутньому, яке майорить неймовірними перспективами. Так було до 23 лютого, проте 24 лютого мільйони українців, у тому числі і моя родина, почали день не з приємних ранкових клопотів, про які думали напередодні, не зі смачного маминого сніданку, не з веселого спілкування друзів, не з тривалоговибору вбрання на день, а зі страшних новин, зі стурбованого телефонного дзвінка рідних, зі звуків, таких незвичних, таких страшних,а ще з вибухів…

Я ніколи не забуду заплаканого обличчя матусі, шокованого виразу обличчя татуся, шаленого виру дзвінків від усіх небайдужих. Я хотіла б сказати, що не боялась, що нічого не розуміла, що вірила в краще, що повела себе мужньо, проте це була б неправда. Мені хотілось просто сидіти і не рухатись, не говорити, не діяти, просто зупинитись на хвилину і зупинити шалені події навколо. В той день ми всі вперше зрозуміли, що таке насправді «страшно».

У голові тисячі питань: «Що робити?», «Що відбувається?», «Що буде далі?», «Як там наші родичі? Чи в безпеці вони?». І відповідь була одна «Тікати!». Просто тікати в безпеку, подалі, прислухаючись до наймогутнішого інстинкту тваринного світу. Але чи легко було нам прийняти це рішення? Так боляче, так соромно, так складно залишати дім, наповнений домашнім затишком, щасливими спогадами дитинства. Ми не встигли взяти улюблені речі, важливі речі, просто вийшли з квартири, не знаючи чи повернемось назад.

Вперше побачити колони техніки та зрозуміти, що все реально – це ще страшніше, ніж просто чути звуки війни. Усвідомлювати, що ми всі в одну мить опинились в країні, в якій почалась війна– жахливо. Мама навчила мене молитись кожного дня за нашу країну, за наших захисників, за кожну родину, якій довелось покинути дім, пережити страшне. Ми молились і плакали, бо знали, що одних молитов занадто мало для того, щоб зупинились вбивства, мародерство, насилля, жах навкруги.

Ми боялися довго, поки страх не почав перетворюватись на віру. Героїчні вчинки наших захисників перетворили той жах, з яким ми засинали кожен день і прокидались кожного ранку, на віру, на надію, на гордість за те, що ми частина цієї неймовірної держави.

Коли страх минув, ми вирішили повертатись додому для того, щоб працювати, відбудувати нашу країну. Мені захотілось вчитись якнайкраще, аби бути вартою майбутнього, яке нам дарували воїни на фронті. Матусині очі знову запалали пристрастю до її справи, татусь набрався сили працювати більше, ніж зазвичай аби підіймати економіку країни і допомагати тим, кому пощастило менше, ніж нам.

Повернутись додому було так приємно, так добре, так радісно, проте я все одно відчуваю сум, бо розумію, що таке щастя доступне не всім. Мені гірко за тих, хто втратив домівку, дорогу людину, страждав сам. Я розумію, що за місяць подорослішала на роки, і тепер усвідомлюю все, що відбувається. Я намагаюсь не давати собі дозволу ненавидіти, проте кожного разу, прокидаючись від вибухів, не можу стримати обіцянки.

Я продовжую молитись, як навчила матуся, намагаюсь бути поряд з найдорожчими аби підтримати та отримати підтримку самій. Але я більше не боюсь. Ми вдома, ми вижили, ми будемо боротись далі і переможемо хай там що. Переможемо у цій війні, виберемось з того смутку, який оселяється кожен день у серці, коли чуєш страшні новини, вибухи чи повідомлення про загиблих.

Так, я стала дорослішою, і гарно це чи погано, але мені сталі зрозумілі певні речі, головна з яких те, що моя родина тепер складається не просто з мене, тата і мами, моя родина тепер – це вся Україна. Завдяки зусиллям ворога ми стали одним цілим, ми боремось разом, страждаємо разом, молимось разом, ми разом день і ніч, ми єдині і сильні. Разом ми переможемо, бо коріння наше давнє, а рід хоробрий, бо мріємо про одне і те саме – прокинутись ранком і почути солодкі, наче мед слова: «Перемога!». В той день вся наша велика дружня сталева родина буде відмічати найголовніше, найкраще та найвеселіше свято для кожного. З того дня ми почнемо відбудовувати нашу неньку. І нарешті спати спокійно, бо жоден супостат більше не прийде до нас зі зброєю, бо більше ніколи ми не почуємо звуки тривог або вибухів, і кожен член моєї неймовірної, великої родини знову буде щасливий.