Мовчан Арина, 14 років, учениця 9 класу Миролюбівської гімназії Перещепинської міської ради, с. Миролюбівка, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання есе - Маслак Тетяна Григорівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого розпочалося страшне лихо в Україні — війна. Моя родина прийняла рішення не виїжджати з країни. Першого дня ми не знали, що робити та що буде далі. Моїй мамі було дуже тяжко, саме ці події вплинули на її здоров’я. Вона переживала за свою маму, тому що вона не виходила на зв’язок довгий час, у неї неї було електроенергії. Люди в селі неподалік Гуляйполя ховалися по підвалах, а в цей час ще було холодно, готували їжу на вогнищі, з продуктів, які мали.

Рашисти захопили село, де проживала бабуся та перебували там деякий час. На тій території були страшенні бої , але бабусі все ж вдалося виїхати в більш безпечне місце. Її заселили в гуртожиток у місті Запоріжжя.

Моя бабуся лишилася без домівки, як і її односельці. Повертатися назад не дозволяють, бо ще тривають обстріли та й немає сенсу, бо нічого цілого не лишилося, немає ні світла, ні доріг, ні води, домівка зруйнована.

Також хочу розповісти про мого хрещеного. Спочатку його відправили на навчання. Ми їздили іноді до нього, передавати їжу та побачити його. Він розповідав, що сплять в наметах, говорив, що дуже спекотно, важко носити одяг та бронежилет, але з часом це входить у звичку. Навчання тривало три місяці у нашій військовій частині, а потім його відправили на передову, де точилися запеклі бої. Кожен день ми телефонували йому, хвилювалися, коли він не відповідав, але завжди чули одну фразу: “У мене все добре”. Одного дня його поранено в бою. Його відправи в лікарню, де він деякий час знаходився під наглядом лікарів. Ми всі хвилювалися за його стан, зараз він знаходиться вдома, одужує.

Моя тітка вимушена була виїхати до Польщі, але через деякий час з сином повернулися, щоб бути разом зі своєю родиною.

На мене теж дуже вплинула війна. Спочатку я лягала на підлогу і закривала голову руками, щоб не чути винищувачів. Я часто прокидалася вночі, бо чула вибухи. Мені постійно сняться сни про війну, про ядерний вибух. Після таких снів труситься все тіло. Але я знаю, скільки вбито невинних дітей та мирних жителів, стільки скалічених доль людських. Знаю, що солдатам в окопах важче в тисячу разів, ніж мені, тому щохвилини, щодня і щоночі я молюся за них, щоб всі живі і здорові повернулися до своїх родин, коханих, матерів.

Ми тверді в своїх переконаннях та цінностях, тож кожного російського негідника, що прийшов топтати нашу землю, чекає лише смерть та зневага. Ми не хотіли цієї війни, але будемо битися до останнього, бо від Свого шляху не відступимося! Перемога за нами!