За сімейними обставинами ми переїхали і через війну. Ми жили недалеко від аеропорту, у мене тато оглух на одне вухо через це.

Найстрашніший момент, коли ми сидимо в залі з татом і мамою, дивимося телевізор – а біля нашого будинку, недалеко приземляється щось таке.

Ну це дуже страшно було. У нас був двоповерховий будинок, ми піднімалися, дивилися: у наших сусідів вікна повибивало.

У четвертому класі ми переїхали до бабусі. Я там жила місяць і ходила до школи. Якось вийшла до школи, чую – що щось летить наді мною. Піднімаю голову, а там гігантська помаранчева куля, яка горить. Я побігла швидко. Мама говорила: «Не виходь на вулицю, там зараз обстріл». А я вийшла. Я хотіла сама піти до школи вже. І я побігла швидко додому до мами, і ми цього дня не пішли до школи. Це було дуже страшно.

Мені шкода, що моє рідне місто так розбомбили. Воно таке гарне було. «Донбас Арена». Я туди постійно ходила з мамою, а тепер там немає нічого.

Я хочу сильно до Донецька потрапити, хоча б на один день, на кілька годин туди з'їздити, зі своїми подругами, друзями поговорити. Мама з татом зараз не спілкуються. Я б хотіла все повернути. Повернути час назад, як усе було.

Думаю, що закінчиться війна. Ми б жили, напевно, у Донецьку, у моєму рідному місті.

Я б приїхала туди, якби закінчилася війна. Знайшла б там своє кохання, дітей там народили б, жили б там.

Війна для мене – це страшно, страшно дуже.