Я жила на Сумщині. До пенсії працювала вчителем англійської мови. За чотири роки до війни донька купила мені однокімнатну квартиру в Харкові, і я переїхала. 

Про початок війни дізналася від доньки. Потім у моїй квартирі затряслися вікна від вибухів. Донька купила мені продуктів, а сама зі своєю сім’єю виїхала. У нашому районі працював один супермаркет, кілька магазинів і одна аптека. Але я нічого не купувала: сумнівалася, що змогла б вистояти черги. Бережливо використовувала ті запаси, які залишила донька. 

Я інвалід. Мені важко рухатися, тому я не ходила до бомбосховища – ховалася від обстрілів у ванній кімнаті. Через тиждень дізналася про евакуаційні потяги. Четвертого березня виїхала у Львів. 

Потяг був переповнений. Дорога зайняла 18 годин. Увесь цей час я стояла. Не знаю, як мої хворі ноги витримали таке навантаження. У Львові жила у шкільному спортзалі. Було дуже важко. 

Згодом я поїхала в Польщу. Потрапила у красиве селище Завади, що за 27 кілометрів від міста Катовіце. Мене разом з іншими переселенцями розмістили у готельно-ресторанному комплексі, що знаходиться у сосновому лісі. Але відразу попередили, що безкоштовне проживання передбачено лише до 15 квітня. Тобто до цього часу потрібно було знайти роботу й житло. Мені здоров’я не дозволяло працювати, тому я зрозуміла, що доведеться повернутися в Україну. 

У Польщі мій стан здоров’я погіршився. Мені зробили операцію: відрізали пальці на лівій нозі. Після цього я була змушена повернутися в Україну. Росія продовжувала бомбити Харків, тому я поїхала у Сумську область. Жила там з кінця квітня до початку листопада. Знову потрапила в лікарню й перенесла ще одну операцію. Зрештою, повернулася до Харкова. Раз на тиждень до мене приходить соціальна працівниця, приносить продукти й ліки. Також допомагають благодійні фонди.