Сухорукова Альбіна, 15 років, Харківська гімназія № 13, м. Харків

Есе "Один день"

Знаєте, є такі теми, яких боляче торкатися. Боляче і все. Відганяєш від себе думки про них, тому що… А дійсно, чому?

Я добре пам’ятаю себе, здається, років із шести. Дуже яскраво. По-іншому й бути не могло, тому що це такі бурхливі святкові спогади – чемпіонат Європи з футболу 2012 року. Мій Харків розквітнув: з’явились фан-зони, натовпи вболівальників у яскравому фанатському вбранні…

Ми ходили на площу з батьками дивитись на великому екрані футбол. Після закінчення чемпіонату піднесений настрій не зник. Мені постійно здавалося, що ось-ось і десь попереду буде знову свято, щастя, веселощі. Але прийшло зовсім інше.

Війна. До подій на Донбасі це слово асоціювалося лише з Днем Перемоги.

Квіти, усміхнені люди, музика… Це ж зовсім не страшно. Навіть навпаки. Розумію, що це по-дитячому, але ж мені тоді було лише вісім.

І раптом я почула це слово в зовсім іншому контексті, із зовсім іншою тональністю. Саме ці тривожні нотки вразили мене в голосі мами.

Ми вечеряли, за вікнами було так гарно, так по-весняному радісно, тепло. Хотілося швидше лягти спати, прокинутися і бігти на вулицю, до друзів, до цієї чудової весняної погоди. Я не слухала зовсім, про що розмовляли мама з татом, але раптом вихопилося те слово – війна.

Дуже стривожено сказала мама: «Мені здається, що це війна».

Я нашорошила вуха і почала питати: війна, що за війна, де війна, у Харкові? Батьки перезирнулися і замовкли. Тато спокійно сказав: «Ні, доню, у Харкові війни не буде. Вона може бути в іншому місці, не хвилюйся». Більше при мені батьки ніколи не промовляли слово «війна» і не розмовляли на цю тему. Дитинство залишалося таким же безтурботним і щасливим.

Тепер, коли я сама гортаю стрічку новин, переглядаю ті страшні кадри чотирнадцятого року, серце стискається від суму й жалю.

Війна – це страшно. Це біль і смерть. Це сирітство.

Це сповнені болю очі матерів і дітей. Я плачу. Коли дивлюся на фотокартки загиблих дітей Донбасу. Думаю про те, що хтось із них – мої ровесники. Що вони теж повинні були зараз думати про закінчення школи, випускний, вступ до вузів. Що в них могло бути перше кохання… Але померли вони маленькими янголятами. Це невимовно боляче.

І знаєте, я не розумію, чому ця війна ще й досі іде. І чому це називають війною? Її ж ніхто не оголосив? Але люди помирають сім років на цій неоголошеній війні.

Кажуть, АТО. Але чому антитерористична операція триває так довго? Якщо війна, то чому в моєму рідному Харкові ніщо про це не говорить: відбуваються свята, фейерверки уквітчують небо, люди весело проводять час у кафе. Це війна?

Стільки питань, на які немає відповіді. І мені інколи здається, що вже наше покоління, подорослішавши, буде вирішувати цю проблему, зупиняти  жахіття.

Так, є теми, яких дуже боляче торкатися, дуже.

Всередині стискається все й завмирає від думки, що держава одна, єдина, але чому ж гинуть люди на сході країни, а на іншій території  живуть так, ніби нічого не відбувається? Мабуть, я ще мала, щоб зрозуміти відповідь. Але ж спитати я можу?

Скажіть мені, будь ласка, чи хто-небудь знає відповідь на питання, чому люди хапаються за зброю і вбивають одне одного, замість того, щоб домовлятися? Невже це так важко? Чи не час уже схаменутися, люди?

Нехай нарешті прийде ще ОДИН ДЕНЬ, який я запам’ятаю на все життя – день, коли закінчиться війна.