Мокряк Варвара, учениця 9 класу КЗ «Центральноукраїнський науковий ліцей-інтернат» Кіровоградської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шапран Вікторія Степанівна

"Війна. Моя історія"

Війна - слово, що викликає багато болю і страждань в українців. Кожен, хто потрапив у жорстокі пазури війни, має свою історію, розповідає про військові подвиги і стрес, який довелося пережити. На жаль, я теж маю свою історію, сповнену дитячого нерозуміння та сліз на очах. Життя перетворюється на непередбачувану подорож, коли на твій поріг ступає війна.

Моя історія почалася в мирному куточку України, де гомонів лише дитячий сміх та спів пташок. Але в один момент все змінилося, війна своїми довгими руками огорнула моє життя та життя мільйонів українців в кошмарні обійми пітьми. Спогади про безтурботні дні дитинства тепер окутані кайданами, які вже неможливо розплутати.

Щоденність українців стала симфонією вибухів та сирен. Дітей почали вчити нових реалій цього безжалісного світу. Війна не тільки руйнує міста і змінює ландшафти, але й переписує кожну історію, роблячи нас  жертвами безглуздого жарту долі. Моє життя також було переплетено зі сценарієм військових подій.

Двадцять четвертого лютого, я прокинулась з думкою про те, як же не хочеться йти до школи, але й навіть не підозрювала, що до кінця навчального року більше туди не прийду. Як зараз пам’ятаю втомлені очі мами та зляканий голос. Вона ледве вимовила коротке: «Почалась війна». Мені здалось, що це якийсь несмішний жарт, мої руки затремтіли, а думки переповнив страх.

Я рятувала себе думкою про те, що живу у невеличкому селі та ворожі війська не дійдуть сюди, але думати тільки про себе було занадто егоїстично. Мої близькі, моя рідна країна, моя Батьківщина все це тепер ризикує бути вщент зруйнованим. Соцмережі переповнювались знімками з місць подій, жахливими прогнозами на майбутнє країни, а число жертв зростало.

Тривога наростала, не давала змоги вдихнути на повні груди. Згодом, мої друзі почали виїздити з країни і разом з тим віддалятись від мене. Ними керував страх за своє життя та бажання жити, не боячись ракет над головою. Моя сім’я розглядала варіант виїхати за кордон, але ми обрали боротись до кінця.

Ми всією родиною стали волонтерами. Новостворений волонтерський центр «Вузлик» на території нашої громади став тим місцем-магнітом, де збиралися всі, хто мав бажання допомагати нашим захисникам. Відчайдушні волонтери активно допомагають нашим односельчанам, які мужньо захищають честь нашої держави. Територіальна громада задля потреби волонтерів виділила будинок, де небайдужі допомагають готувати їжу воїнам ЗСУ, виготовляти окопні свічки, формувати аптечки та в’язати маскувальні сітки.

Ця хатинка знаходиться на моїй вулиці, йдучи повз важко не помітити метушню волонтерів та як вони сумлінно стараються виконувати свою роботу. У селі з’явилися переселенці і ми віддали їм багато мого дитячого одягу та іграшок. Під час канікул я проводила там багато часу, допомагаючи з приготуванням їжі та в’язанням маскувальних сіток. Хоч я й була найменшою серед присутніх, але відчула, що навіть у моєму віці можна багато чим допомогти.

Зараз ми приймаємо активну участь у збиранні коштів, щоб придбати антидронову систему, яка допоможе нашим захисникам наблизити перемогу. Цієї осені волонтери «Вузлика» організували три ярмарки, де було представлено роботи дітей місцевої школи та запашна випічка, яку майстерно готують матері, сестри та доньки солдатів.

Також на цих заходах проводився збір коштів на формування тактичних рюкзаків.

Війна руйнує життя українців, але навчає цінувати свободу, спокійне життя. Вона робить людей сильнішими, мудрішими, навчає йти вперед та боротись до кінця. Нехай події в Україні стануть нагадуванням про те, що мир і свобода – найбільша цінність, яку ми маємо, за яку повинні боротись. Потрібно об’єднати всі наші зусилля, як ніколи раніше і тільки віра в наше світле майбутнє допоможуть нам побороти запеклого ворога, і тоді в українських домівках буде спокій, і все буде Україна!