Анастасія Проскуренко
Червоноградський гірничо-економічний фаховий коледж 
Вчитель, що надихнув на написання есе: Мись Наталія Стефанівна 

1000 днів війни. Мій шлях

Для кожного початок війни був неймовірним ударом. Я впевнена, всі це запам’ятали. І наші неймовірні прикордонники, які першими взяли на себе весь удар і наші незламні люди . Хтось прокинувся о 4 від звуку вибуху, хтось о 5, когось розбудив дурний сон, який, на превеликий жаль виявився правдою. Цей страх, біль, нерозуміння, як в 21 століття можлива війна, і тільки питання “ що робити ? що далі ? як бути ?”.

Цей день також не забуду і я. Це був четвер, абсолютно звичайний день тижня, з абсолютно звичайним ранком. З самого пробудження в квартирі літав запах напруженості, ніби, щось не так. І тільки одна коротка фраза з маминих вуст “почалася війна” все розставила на свої місця.

Швидкі збори екстрених рюкзаків, швидкий план дій. Все швидко, адже немає жодної вільної хвилинки. Страх переповнював.

Це все відбулося протягом однієї годинки . Звідки я знаю так точно ? Рівно о 8 ранку 24 лютого 2022 року на війну забрали людину, яка була мені за батька. Мій рідний дядько, мамин брат, хресний мого брата, хороший друг і неймовірна людина. Тоді ми з мамою, з поспіхом вже допомагали збиратись дядькові.

Коли настав момент прощання ми міцно обнялись. Це були обійми, які замінили слова і будь-які пояснення. Коли вхідні двері закрились я відчула себе падаючою в безодню.

Я навіть не провела його, просто так і залишалася стояти посеред кімнати стримуючи сльози, я знала, він не захоче їх бачити, тому так було краще для всіх.Будь-яка звістка про нього, або повідомлення закінчувались моїми сльозами. Було дуже важко, мені здавалось, що весь мій світ зруйновано.

Постійні тривоги, страшні новини, жахливий страх тільки погіршували мій стан.

13 березня 2022 року, це була неділя, близько 12 години дня знайомі прийшли до нас в гості. Та не з пустими руками, а з подарунком. Маленький, незграбний, чорний клубочок шерсті. Це було цуценя, породи кокер-спаніель. Йому було всього 1,5 місяці. Недовго думаючи я назвала його “Байркатаром”. Зараз йому вже 2 роки і 8 місяців, він дуже виріс. Якщо тоді коли його до нас тільки принесли він міг вміститись на одній долонці, то зараз його важко і двома руками втримати. Баря, так ми його скорочено називаємо, дуже енергійний, дружелюбний і грайливий пес.Він допоміг мені вийти з цього стану розбитості і чим далі тим краще мені ставало.

Я з радістю говорю з дядьком, завжди коли ми висилаєм йому посилки стараюсь напекти солодощів. Як тільки він приїжджає ми стараємось аби холодильник був забитий домашньою їжею, адже це єдине, що ми можемо для нього зробити.

Здавалось би, війна - це такий страшний час, але наші люди, всі до єдиного, змогли об’єднатись, не дати безжальному страху захопити нас. Скільки відважних хлопців і дівчат пішло у лави ЗСУ, а скільки ж пішло у волонтери. Постійні збори, “волонтерка” і будь-яка інша допомога. А наші спільно зроблені меми це взагалі, як витвір мистецтва. Це все дуже згуртували нас, показало наскільки ми незламні, коли разом.

Війна - вплинула на кожного і на кожного по різному. Вона фактично змінила життя на 180 градусів .

Адже хтось залишився без домівки, хтось без близької людини, а хтось із жахливими ранами на серці і тілі. Особисто в мене змінились деякі думки, ставлення, також налагодився зв’язок із деякими людьми, з’явились нові друзі. Я вірю, що після всього цього жаху наша Ненька розквітне. Звісно, шлях до цього буде не менш легким, але весь народ України зробить все для того, щоб це сталося.

Адже це наш дім, наше все. Я і моя сім’я не уявляємо себе будь-де окрім нашої Батьківщини, нашої рідної домівки.

Кожен з нас повинен зробити так, щоб наша держава стала однією з найкращих і наших героїв пам’ятав кожен. Разом ми все зможемо, все переборемо, все подолаємо.                         
ВСЕ БУДЕ УКРАЇНА!