«Мені здавалося, що ми їдемо у відпустку і скоро повернемося»

Виїжджали ми з Донецька – моя сестра з чоловіком і її семимісячний син. У нас була повна машина людей, повна машина дітей. Чули ми все, що відбувалося в аеропорту. Це дуже віддалено від нас було. Ми просто чули звуки і рахували, скільки разів бахнуло.

Я не хотіла їхати. Мені здавалося, що все буде добре, все налагодиться. Це наша Батьківщина, наш рідний дім. Зрештою, квартира. Дуже важко було. Мене чоловік умовляв – не зміг. Попросив сестру мою. Вона мене вмовила. І ми вирішили поїхати на два тижні, поки все вляжеться.

Ми поїхали з валізою літніх речей. І коли настала осінь, стало питання про те, що нічого ні одягнути, ні взути. Це жах і кошмар, який просто неможливо уявити. Коли розповідають батьки про те, що колись була Велика Вітчизняна війна, здається, що такого вже не може бути. Особисто я не могла повірити.

Мені здавалося, що ми їдемо у відпустку і скоро повернемося. Потім здавалося, що ось ще трохи – і все налагодиться. І ми жили цією надією.

Коли йшли військові дії в Донецьку, ми ще їздили в Новоазовськ лікувати Лізу. Але в Донецьк вже не приїжджали, бо вже було дуже страшно.

Потім у чоловіка закінчився його віддалений доступ, і він поїхав назад до Донецька працювати. І коли влучив снаряд поруч із будинком, посипалося скло, а вони з батьком сиділи в коридорі з документами і чекали, що далі буде. Влучив снаряд у тролейбус, а за 15 хвилин до цього чоловік поїхав із цієї зупинки. Потім до того, як він приїхав на прохідну, влучив там снаряд...

Я водила Лізу в школу. Вона йшла на уроки. Я брала телефон, заходила в інтернет і гортала стрічку. У мене просто волосся було дибки. У мене очі були постійно на мокрому місці. Це неможливо передати. Здається, що це не з нами, що це якийсь дурний сон, і він зараз закінчиться.

Ми зрозуміли, ми прийняли [рішення], що ми туди не повернемося, тому що повертатися нікуди. Там є квартира ціла, слава Богу, але всього іншого там немає: ні колишнього життя, ні друзів, ні родичів. Усі, хто міг, виїхали. У кого була хоч якась можливість кудись виїхати, усі, звісно, виїхали. Тому що там дуже важко, тим паче з особливою дитиною.

Донька не могла зрозуміти, що відбувається. Вона звикла до своєї квартири, тому що все своє життя там прожила. Народилася в цій квартирі. А ми то в тітки, то знімаємо будинок, причому цілим натовпом. Сестра з чоловіком і дитиною, і ми. Котел. Ми в ньому варилися-варилися. Потім потихеньку стали шукати можливості якось жити далі, тому що немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Треба було щось змінювати на краще, шукати.

Доньці важко пояснити, чому все відбувається, чому ми не живемо в себе вдома, чому ми то на одній квартирі, то на інший, і це теж не останній наш будинок. Дуже важко татові було. Їй дуже важко, тому що вона дуже його любить. Її перше слово в два роки – тато.

Десять днів вона була в реанімації після народження. Асфіксія, гіпоксія. Коли ми зробили МРТ у 8 місяців, була гіпоплазія кори передніх часток головного мозку, це класичні наслідки гіпоксії, тобто клітини кори відмерли. Ми постійно боролися. Як мені сказали: «Скажіть спасибі, що вона взагалі жива залишилася».

Ще нам сказали, що вона ходити не буде. М’язи спини розвивалися неправильно. Один м’яз сильніший, інший слабший. Той, що сильніший, потягнув на себе хребет. Слабкий м’яз його не втримав. Основний у нас був діагноз ДЦП, потім почалися супутні, повний букет.

Ми звернулися до Фонду. Особисте спасибі Рінату Леонідовичу Ахметову, тому що в скрутну хвилину надали нам таку необхідну допомогу. Доньці зробили операцію, яка була життєво необхідна. Без цієї допомоги Лізи через якийсь час просто б не було.