Ярмолюк Олександра, учениця 11 класу ВНУ "Фаховий коледж технологій, бізнесу та права імені Лесі Українки"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чернюк Ірина Любомирівна

 Війна. Моя історія

Якщо у тебе є мирне небо над головою, ти щаслива людина. Одного дня ми це втратили. Війна застала кожного зненацька. Ми переосмислили цінності, навчились розставляти пріоритети, навчились цінувати та дякувати за спокійний день, ми почали замислюватись над речами, які, на нашу думку, не були важливі. Важко було всім.

Виринало безліч питань: «За що? Чому ми? Навіщо? З якою метою? Як жити далі?». І досі ми не можемо дати відповіді на ці питання. Проте ми об’єднались і робимо все задля нашої перемоги.

З початку повномасштабного вторгнення у людей упав дух, опустились руки. Але коли ми об’єднались, це був наш шанс, яким ми скористались, та робили все, що могли. Хтось пішов добровольцем на фронт, хтось пішов готувати їсти для військових, хтось допомагав у дитячих будинках та притулках для тварин, хтось робив сітки.

У ту мить я зрозуміла: нас не подолати.

Був ранок, коли наші життя розділились на «до» і «після». Війна – це завжди хаос, руйнування, сльози. Вона настигає несподівано: в сонячний день, тихий вечір, уночі або вранці.

Мільйони мирних людей бачили солодкі сни, поки не почули гучні звуки за своїми вікнами. У тому числі й моя сім’я.

Я прокинулась із передчуттям тривоги. Через кілька хвилин пролунали вибухи. Мої батьки прийняли рішення на деяких час поїхати з міста. У мене був страх за своє життя і життя рідних. Цей день для мене означав початок чогось страшного та болючого. Україна жила спокійним життям, допоки на світанку не завили сирени та не почали бомбити мирні міста.

Того ранку люди не знали, що робити, куди подітися, щоб вберегти своє життя і життя рідних. Дехто швидко збирав свої речі та відправся шукати тишу. Дехто сидів у підвалах годинами, поки на вулиці літали літаки та лунали вибухи.

Ми, саме ми, майбутнє нашої країни, саме ми повинні зробити його мирним. Щоб  маленькі діти могли посміхатись не лише у свята, а й щодня, щоб вони мали щасливе дитинство. Ми на своїй землі, ми витримаємо, у нас усе буде добре! Ворог думав, що він роз’єднає наш народ, але навпаки, він об’єднав нас, і ми стали сильнішими.

Увесь світ побачив, що Україна – це не та країна, яка стане на коліна. Наші воїни віддають своє життя, аби українські діти жили у вільній державі.

Звісно, важко жити в такий час, але треба йти далі працювати, навчатися, займатися повсякденним життям. Ми будемо будувати демократичну та економічно розвинену державу. Головне - не падати духом. Лише незламність духу допоможе наблизити нас до перемоги. Я знаю, я вірю, що ми обов’язково переможемо!