Люди ніколи не замислювалися, що таке справжня війна. Усе змінилось в один день, коли почалась війна на території Донецької та Луганської областей України в квітні 2014 року. У червні батьки відвезли мене в табір, де я пробула все літо.

Коли я приїхала додому, то місто було зруйноване, люди були в жаху.

Саме для мене війна відчулася десятого лютого 2015 року. У цей день був обстріл, коли я йшла в дитячу лікарню. Ракетний обстріл ранив сорок сім людей, у тому числі і мене. Наскрізне поранення в гомілку викликало нереальний біль.

Багато крові та криків у лікарні, де приймали поранених, викликало в мене паніку та жах.

Загинуло сімнадцять людей. Ця війна відняла невинні душі. Довге лікування ноги змушувало відчувати кожен день нестерпний біль та згадувати цей жахливий день знову і знову.

У мене кожен день з’являлась думка: чи зможу я ходити знову.

На щастя, уламок від ракетного обстрілу не зачепив кістки.

Ось минуло майже сім років з того дня. На нозі залишився лише шрам, але біля нього я майже нічого не відчуваю. Цей страшний день назавжди залишився в моїй пам’яті.

Сьогодні війна майже не помітна в нашій області. Усе зруйноване було реконструйовано. Зараз усе повернулось на свої місця.

Мир сьогодні для мене – це безтурботне життя, коли все йде своєю чергою. Мир – це відсутність конфліктів між державами, коли люди не йдуть на зустріч смерті.