"Місто напівзруйноване, але сподіваюся, що "люди вистоять, не вистоїть бетон"

Батькам Наталі вдалось евакуюватись з Маріполя, але будинок їх не вистояв. «Мені вже не так болить бачити ці руїни, бо кожного дня я бачу нові повідомлення, дописи людей-героїв, які врятувалися! Мені болить, що мій Маріуполь затихає»

7 березня
Мій любий Маріуполь, мій біль, мої сльози!

Молюся, щоб всі рідні і близьки були живі... Вірю! Але з кожним днем триматися все важче. Знаю, що місто напівзруйноване, але сподіваюся, що "люди вистоять, не вистоїть бетон".

11 квітня

На фото будинок моїх батьків, двір, де пройшло 15 років мого життя. І цей двір, і все місто з роками ставав гарнішим, як та Софія Ротару.

Мені вже не так болить бачити ці руїни, бо кожного дня я бачу нові повідомлення, дописи людей-героїв, які врятувалися!

Мені болить, що мій Маріуполь затихає... Тут у стрічці, в новинах по ТБ, в газетах різними мовами. І паралельно затихає там... В підвалах, під обвалами, в мобільних крематоріях, в могилах під дитячими майданчиками.

16 квітня
Будинок батьків в Маріуполі

Вікон має бути три. Третє справа (якого нема) - спальня мами. На дорозі певно можна знайти її стопіцот пар взуття.

Як же хочеться, щоб всі виїхали із зон бойових дій. Господи, дякую, що батьки виїхали! Дякую, ЗСУ, дякую Патрульна поліція України.

18 квітня

На початку березня моєю "геніальною ідеєю" було - пересидіти війну на території Азовсталі.

Бо там:

1. тепло

2. ніхто не буде бомбити заводи!

Дякую, боже, що іноді вмію засунути свої геніальні ідеї собі в одне місце... Я не знаю, що за диво допоможе людям там в цехах вціліти, але молю про це.

25 квітня

7.30 дзвінок від близького, знайомого з Ірпінського госпіталях бійця.

- Ната, я вже у відпустці. Множинні поранення в нозі, руку зібрали в апарат.

Питаю, що потрібно з ліків, і в якому саме госпіталі. У відповідь дивуюся, бо ніколи про цей госпіталь не чула. Прошу перепитати. Кричить в коридорі.

- Хлопці, це ж військовий шпиталь?

- Ні, це обласна лікарня, просто тепер без цивільних...

8 травня

Запитав мене днями Мирослав Лаврінок про очікування і сприйняття українцями нових реалій за кордоном. Відповім тут. Так, ми усі ті, хто тимчасово виїхали до Європи, кажемо, як класно було отримувати картку в банку за 15 хвилин в будь-якому відділенні або навіть в найближчому супермаркеті. А тепер «потерпаємо» від бюрократії.

Ми не сильно адекватні зараз. Мені це відчуття нагадує ситуацію, коли мама свою дитину порівнює з «сусідською». І ця сусідська дитина вчиться на відмінно і слухняна, і така вся правильно чистенька. Але все одно своя – молодець, намагається, і в футбол гарно грає, і винахідлива, і їсть добре, і привітна. А ще якщо додати, що зараз «ця дитина» хворіє, в муках, а ти її «кинула» і поїхала від неї далеко… То взагалі аж ніяк не можеш бути об’єктивною.

P.s. Фото, до речі, зроблено вчора на суботнику, де українці дякували місцевій громаді за підтримку і гостинність, збираючи сміття. І де перехожий німець дав мені 20 євро дітям на морозиво, бо він їх "якраз тут тільки-но знайшов на вулиці" (я єдина повірила, що так і було). І потім за півгодини в дітей вже було 55 євро на багато морозива.

Історія з відкритих джерел.