Леонід Миколайович хворіє на діабет, через це втратив зір. На початку окупації відчув сильну нестачу ліків, але вдома залишався до останнього. Виїхав тільки після бомбардування Краматорського вокзалу. 

Я проживав у Донецькій області, село Хрестище. 

24 лютого ми прокинулися від вибухів. Зателефонував брату, а він сказав, що по ходу війна почалася.

Одразу перестали працювати магазини. Продукти не підвозили, і ми не розуміли, що буде далі. Потім почали стріляти.

В першу чергу я відчув, що немає ліків. Я – на інсуліні, він і закінчився у першу чергу, в мене ще й сімейний лікар зник. Ми пішли в аптеку в Слов’янськ, а там сказали, що треба направлення від лікаря. Я отримував пенсію, трошки грошей при собі мав, тому довелося його самостійно собі купувати. 

Я добре пам’ятаю обстріли, солдат на вулицях. Більше я нічого не можу сказати, тому що я не бачу нічого, тільки чую.

Ми сподівались, що це все недовго буде. Надія була, що швидко їх прогонять звідси.

Я зателефонував другу, попросив, щоб він мене забрав звідси. Він на другий день приїхав і забрав нас на Слов’янськ. Ми там два тижні жили, а потім, як в Краматорськ прилетіла ракета, не витримали і поїхали. Ми на вокзалі чекали потяг, а вивозили тоді тільки дітей, жінок і інвалідів. 

Я не знав, чи мене візьмуть – провідники кричали, що місць немає. Ну, щоб ви розуміли, у нас в купе було 12 чоловік. Ми доїхали до Полтави – там багато людей вийшло, і в купе залишилось 8 чоловік, а в Києві ще вийшли люди, і з’явилося вже вільне місце. Зараз ми в Черкаській області, а спочатку були у Львові. 

Думаю, поки наші розумні голови не сядуть на переговори, то війна не закінчиться. Якщо не домовляться, то я не знаю, що буде далі. 

Я думаю, Україна переможе, буде все добре, тільки я, мабуть, цього не дочекаюсь.