До війни був чоловік, сім'я; а під час війни всі роз'їхалися, чоловік помер, і я лишилася сама. Зараз хворію, грошей не вистачає, бо маю мінімальну пенсію. На ліки грошей не вистачає, отримую субсидію, що є, те й їм.

Раніше була якась радість та спокій, а зараз нічого немає. Люди вмирають, село маленьке. День просидиш у домі, нікого не побачиш. У магазинах є все. Раніше тримала господарство, а зараз не можу нічого, бо одна.

Коли почався перший обстріл, ми зазнали шаленого страху. Біля мене були онуки... І як стрільнуло! Жах, такий тріск був! Діти притулилися до мене, плачуть. Ми не зрозуміли, що таке. То був жахливий страх.

У будинку трохи пішли тріщини на шифері, але нічого не постраждало. Ми й у підвалах ховалися, і сиділи біля сараю, і на землі лежали, де тільки не були. Після цього сильно похитнулося здоров'я.

Постраждала фінансова сторона. Все пішло, як то кажуть, бо раніше можна було чимось торгувати, а зараз такої можливості немає. Транспорт ходить дуже погано. Поїхати навіть до лікарні немає можливості, бо у нас зробили інфекційну лікарню. У районі немає лікарні, щоби пройти якийсь огляд. У нашому медпункті один лікар більше немає нікого.

Досі іноді буває страшно, і стріляють не в нашому селі, але недалеко. Чи це навчання, чи що, я не знаю. Буває, що й вікна в хаті тремтять.

Дуже хочу, щоби війна більше не поверталася. Не забувається той страх, коли вперше стрільнуло. А потім протягом місяця так сильно гуркотіло, що не знала, куди себе подіти. І весь час плакала. Діти живуть в інших селах, а раніше онуки та донька жили недалеко від мене. Онуки часто приходили у гості.

Мрію, щоб настав мир (плаче).