Інна з чоловіком і дитиною на початку війни виїжджала з Охтирки. Зараз вони вдома, але готові поїхати будь-якої миті. Життя родини стало інакшим

До війни я жила в Охтирці. Мала підробіток онлайн. У мене є чоловік і семирічна донька.

24 лютого мені зателефонувала мама і сказала, що почалася війна. Ми недалко від кордону живемо - чули обстріли. Залишилися в Охтирці. З’їздили купили поїсти. Не думали, що все буде так жорстко. Коли почали прямо біля Охтирки бомбити, вирішили поїхати ближче до Полтави, в село до мами чоловіка. Там було трохи тихіше, але все одно ми чули вибухи.

Трохи згодом ми вже вивчили графік обстрілів і їздили в Охтирку, щоб навідати моїх батьків, узяти речі, іграшки для дитини.

Якось мій чоловік зі своїм братом повіз військовим цигарки по блокпостам. У чатах почали писати, що почався обстріл.

Я дзвонила чоловікові, а він не відповідав. Виявляється, поряд з ним впав снаряд, хвилею вибило заднє скло, машина була в уламках.

Вони встигли доїхати до позицій хлопців, кинули авто й побігли в підвал. Там пересиділи обстріл. Я, звісно, перехвилювалася тоді, але все закінчилося  добре.

Коли росіяни поцілили у газопереробний завод, нам довелось виїхати у Магдалинівку Дніпропетровської області.

Зараз в Охтирці тихіше і ми повернулись додому. Тут мої батьки. Зараз сезон городів, треба добре попрацювати, щоб пыдготуватись до зими. Їм дуже важко самим, ми допомагаємо. Але ми відповідально ставимось до тривог, завжди знаходимось поряд з укриттям. Тривожна валіза у нас зібрана. Якщо щось страшне почнеться, ми відразу сідаємо і їдемо в безпечне місце.

На календарі вже серпень, а відчуття, наче досі триває лютий. Наше життя змінилось. Іноді я плачу, мені трошки легше стає. Тепер я знаю, що речі і будинок – не найголовніше в житті.