Мене звати Ганна Сергіївна. На початку березня 2022 року ми з родиною покинули свій рідний дім у Запоріжжі і поїхали на захід України. Дорога була надзвичайно важка, ці нескінченні затори на дорогах і просто море автівок.

Нас прийняла до себе подруга у Львові - просто віддала ключі від своєї квартири і сказала: живіть скільки треба. Паралельно ми шукали квартиру в оренду, але у Львові просто не було ніякого вільного житла і ми опинились у Луцьку. Це місто стало нашою домівкою ось вже більше ніж на 2 роки.

На початку серпня 2022 року мого чоловіка мобілізували до лав ЗСУ. Я надзвичайно переживала, а він тільки заспокоював мене і казав, що все буде добре. А 17 вересня 2022 року мій чоловік загинув. І наче увесь світ навколо мене перевернувся. Таке відчуття, що настала суцільна пітьма.

Я не вірила до останнього, думала що це була якась помилка. А далі - упізнання його понівеченого тіла, поховання і якась повна зневіра, що все колись буде добре. Донька дуже тяжко переживала смерть тата: постійно плакала, замкнулась у собі. Пройшло півтора роки, ми потроху оговтуємося, вчимось жити далі. 

Про те, що почалась війна, я дізналась у автобусі. 23 лютого, пізно ввечері ми з чоловіком прилетіли з Барселони, були на відпочинку. Сіли у автобус до Запоріжжя. Фактично наш рейс був одним з останніх, який прилетів в той день до Борисполя.

Я так чітко памʼятаю, як прокидаюсь в автобусі десь близько 6 ранку, а весь автобус гуде: "Війна! Війна!". Я намагаюсь знову закрити очі, щоб ніби прокинутись знову, бо це все здається якимсь дурним сном, дивлюсь на свого чоловіка з німим проханням: "Скажи, що це все неправда" і розумію, що нажаль зараз це наша нова реальність. А коли почули звуки вибухів навколо, вже не залишилось ніяких сумнівів, що війна тепер скрізь. 

Ми були вдома десь о 7 ранку 24 лютого, донька ще спала. Ми розбудили її і сказали що до школи вона не йде сьогодні, бо почалась війна. Для неї ці слова були лише словами, вона не розуміла їхнього значення. Бо вона не розуміла, як це – війна, обстріли.

Найстрашнішим днем у моєму житті стало 18 вересня, коли до мене подзвонив командир мого чоловіка і сказав, що Андрій загинув. Андрій не виходив на звʼязок десь годин 15, я звісно переживала, але вірила, що все добре. Бо ж він мені обіцяв, завжди казав: "Не переймайся, зі мною все добре". А після цього дзвінка немов увесь мій світ рухнув.

Ми з донькою дуже переживали смерть нашого тата: донька багато плакала, я перестала майже повністю спати. Пили заспокійливі, працювали із психологом.

Наш домашній талісман - це маленький мʼякий зайчик Маня. Він з нами з самого дитинства донечки, вона возить його за собою скрізь. Це як нагадування про наш дім, про ті часи, коли у нас все було добре, коли наш тато був з нами, коли ми жили у своєму домі в рідному Запоріжжі.

Моїх  знань та навичок не вистачає, щоб навчити донечку пережити тяжку втрату - смерть тата. Донька була дуже з ним близька, завжди була татовою донечкою і я розумію, яка порожнеча зараз в її душі.