Шендрик Максим, 11 клас, Комунальний заклад загальної середньої освіти “Луцький ліцей № 28 з посиленою фізичною підготовкою  Луцької міської ради”

Вчитель, що надихнув на написання есе - Косинець Світлана Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ви знаєте, що таке алгоритм M.A.R.C.H.? Я знаю. Я не тільки знаю, а й у свої шістнадцять вмію надати допомогу пораненому заради порятунку життя. Інколи асистую на заняттях з такмеду інструктору та бачу здивовані погляди дорослих чоловіків і жінок, які вражені, що я, такий юний і малий, можу їх чогось навчити.

Буває, показую відео із наших занять в ліцеї учням та вчителям. Хтось в захваті, хтось шокований, хтось байдужий. А для мене сьогодні це сенс життя…

Моя війна розпочалася гучним вибухом – прильот на аеродром. Я весь день думав, чим зайнятися, щоб хоч якось допомогти, а вже наступного дня плів маскувальні сітки, робив коктейлі Молотова, допомагав на блокпосту.

А ще за трохи вступив до організації, яка проводила вишколи для молоді.

Там я навчився надавати першу медичну допомогу, тактики бою, стріляти, дізнався, хто такий Дмитро Донцов, розпочав читати праці українських націоналістів. Незабаром був заступником командира осередку і увесь вільний час проводив на вишколах, навчаннях, тренуваннях.

Перший рік війни для мене та моїх батьків став роком страху, болю, очікування і надії. Надії, яка, на жаль, не справдилася.

Мій старший брат Віталій 24 лютого 2022 року був у Маріуполі, він служив у лавах 36-ої бригади морської піхоти.

Перший місяць ми всі намагалися постійно бути зайнятими, щоб менше сидіти в новинах і помирати від хвилювання за Віталія та мого двоюрідного брата Владислава.

12 квітня 2022 року я проснувся від плачу мами. Підходжу до неї та запитую, що трапилось. Мама мовчить. Я знову запитую. Мовчить.

Врешті каже, що мій рідний брат Віталій пропав без вісті, а двоюрідний потрапив у полон.

Я не можу передати ці емоції, тому що в голові була просто каша. Я нічого не розумів в той момент, усвідомив тільки те, що не скоро побачусь зі своїми братами.

Ближче вечора почав моніторити російські новини з надією побачити на відео своїх братів. Тоді, 12 квітня, у полон вийшло багато морських піхотинців, але, на жаль, рідних облич на тих відео не було.

Щодня я переглядав російські та українські телеграмканали і шукав моїх братів... Так тривало до 13 березня 2023 року.

Мама зателефонувала і сказала збиратися, зараз вони з татом за мною заїдуть. Якраз була самопідготовка в ліцеї, я швидко довчив уроки, вийшов з класу, а там уже була мама. Заплакана. Сказала, щоб я йшов до тата в машину, а вона ще з класним керівником поговорить. Я одразу зрозумів, що з братом щось сталося. Сів у машину і запитав тата, та він відповів, що мама прийде все розкаже.  

Це були найдовші 20 хвилин у моєму житті. Мама сказала, що Віталія уже немає в живих. Я ніколи не плачу. Але ці сльози стримати не зміг. Вдома вже зібралися рідні, щоб підтримати нас, та я закрився у своїй кімнаті і не хотів нікого бачити  і чути. Я просто не міг…

14 березня мама з татом та тіткою поїхали у Київ на впізнавання тіла, хоча тілом це назвати складно, адже там були лише останки: 4 зуба та 2 кісточки менше 10 сантиметрів, які передали в Україну в рамках обміну з росією . Додому батьки повернулися вночі. А потім додому повернувся брат…

Похорони відбувалися 16 березня. Мені постійно здавалося, що це якась помилка і брат живий. Але, на жаль, це була не помилка.

Поховали Віталія з усіма почестями, зібралося багато рідних та небайдужих людей, які прийшли провести його в останню дорогу. Віталію було лише двадцять чотири роки…

У той момент я остаточно зрозумів, що піду на війну мститись за брата та за усіх воїнів, які загинули за Україну.

Я піду в АЗОВ і відвоюю Маріуполь, місто, в якому загинув мій брат. Тож я вивчив алгоритм M.A.R.C.H., постійно тренуюся, адже від цього залежить моє життя та життя моїх майбутніх побратимів.  І України…