Нас постійно обстрілюють з Запорізької АЕС. У перший день війни я повинна була поїхати по роботі до Дніпра, але не судилося. Вранці була паніка, ніхто не знав, куди бігти. Обстріли були поряд з нами, мій син мене обіймав від страху. Ми виїжджали до моєї колеги в сусіднє село - там було трохи тихіше. 

Наш собака нас дочекався, його годували сусіди. Згодом ми повернулись.

Зараз стрес подолати не виходить, я намагаюсь триматись. Валер’янка мені вже не допомагає. Ходила до лікаря, він мені виписав препарати. 

Я сподіваюсь, що ми переможемо і майбутнє буде мирним.