Українська художниця Ольга Wilson малює «душі» загиблих українців.

Мій тато був справжнім героєм. Він допомагав усім сусідам

«30 квітня 2022 року на окупованій території смт Старий Салтів не стало мого рідного батька. Мій тато був справжнім героєм. Він допомагав усім сусідам, все життя, хто звертався чи ні. Був позитивним та добрим. Молодим. Йому було лише 51. В нас було стільки планів… Але цей день став фатальним для моєї родини.

В Ст Салтові не було світла, води, продуктів харчування, ліків, лікарні та зв’язку - на той період часу вже три місяці. Старий Салтів став окупованою територією майже відразу. Тато допомагав людям з водою. Також ловив рибу та роздавав людям. Продуктами, що були, щоб в них теж була можливість їсти …

Мій тато кожен день під обстрілами проходив кілометри, щоб зловити зв’язок та подзвонити. З фразою «доню, в мене все добре, за мене не хвилюйся, головне, щоб з вами все будо добре». Виїхати можливості не було, тількі через окупантську територію, на що тато сказав «я так не зроблю, я потрібен тут, до того ж, куди я діну нашу собаку Мілку?»

В цей найважчій день в моєму житті тато не дзвонив … Я чекала цілий день, дзвонила, знаючи, що не зможу додзвонитися, але … Ввечері мені подзвонив сусід, і сказав найважчі слова, що мені довелося почути за всі 22 роки життя: «Віка, твого тата вбило. Уламками від ракети. Відірвало ноги та через три години він помер».

Я кричала на всю вулицю, не контролюючи свої емоції, адже я навіть не зможу його поховати. Свого рідного тата. Я навіть не знаю, де він зараз лежить і як він страждав від кривавих рук окупантів. Його не змогли врятувати. Відвезти до лікарні теж не змогли. Бо нікуди. Селище палало від обстрілів.

Тата всі любили. Його поховали сусіди, зробивши самостійно труну. Без священика, без рідних людей. Відспівування пройшло заочно в Вінниці, за сотні кілометрів… Бо я більше нічого не можу зробити…

Наразі я навіть не можу приїхати до нього на могилу. Я досі не можу в це повірити. Скільки би свічок я не ставила в церкві та не молилася - цю біль я ніколи не зможу подолати. Майже кожного дня я пишу йому на вайбер, так я з ним говорю. Знаючи, що ніхто мені не відповість.

Мій дім, в якому тато зробив все своїми руками, теж зруйнований. Зараз я мрію лиш про одне - заварити ароматну каву собі, мамі, татові, брату. Чай на кухні, що зробив тато, в нашому рідному домі. Сісти в бесідці, що побудував мій батько своїми руками, та провести ранок за позитивними розмовами в кругу сім’ї, милуючись ялинками, що посадив тато, та квітами, що посадила мама у дворі. Але ця мрія більше ніколи не стане реальністю. Ніколи. В мене більше немає моєі підтримки, мого тата. В мене зруйнований будинок. Зруйноване моє життя та мої мрії.

Таточку, світла пам’ять тобі. Ти найкращий. Мені тебе не вистачає. Так як ти - не може заспокоїти ніхто в світі. Я вдячна тобі за все, що я маю і вмію. Ти - моя підтримка, мій захисник та справжній герой. Я тебе люблю, та буду підтримкою для мами та брата, обіцяю. Мій найкращий, найкрасивіший, любий, рідний тато!»