Моя сім’я не є такою, щоб сильно відрізнялась від інших. Живу з мамою, а тато покинув. Мати працює посудомийнецею на військовому об’єкті, а я навчаюсь у Львові, на професію котру колись хотів опанувати (та й вибору такого й не було), обрав Провідника Пасажирського Вагону, оскільки саме провідники та машиністи (й інші працівники залізниці) зробили великий вклад в евакуацію наших людей з гарячих точок. А так більш нема чого й казати.

На початку війни, ще десь 23 лютого ми з другом реально думали, що більш за все війна може початись в найближчій час, але наш вчитель нас відговорювала і говорила, що це не є точно, і що більше всього її не буде, а це все є маніпуляція, щоб натиснути на Україну на міжнародній арені. Ближче до кінця уроків, до мене підійшла подруга та запитала у мене «Як думаєш, чи справді.. почнеться війна..?», ці слова в мене засіли надовго, я відчував що до нас наближається щось страшне, щось те, що буде вже не зупинити, але все ж намагався не подавати вигляду, і почав говорити як і всі інші, що це є «блеф», знав би я тоді, в що перетвориться той «блеф»...

В мене була така звичка, що коли я прокидався, то зразу ж дививсь на новини, котрі викладались ранком, я не знаю чому, але тоді як на диво я прокинувся близько о 5-6 ранку хоча до того я й ніколи так рано не прокидавсь. Тоді я побачив першу новину з заголовком «Велика війна почалась», я не приділив цьому значення, оскільки я вже неоднозначно бачив типу таких «вкидів». Але після гортання далі, мені дали зрозуміти, що щось реально не те. Тоді я розбудив свого вітчима, і попросив, щоб він увімкнув телевізор, бо як я тоді сказав «щось коїться не зрозуміле», і тоді я дізнався, що це був ніякий не вкид, а реальна війна. Першим ділом я зателефонував своїй матері, котра на той момент працювала у мене біля м. Бориспіль, зв’язок був поганий, але через декілька спроб я все ж зумів з нею зв’язатись, багато ми говорити не могли, оскільки її на той час евакуювали з військової території, додому вона змогла приїхати десь через 2-3 доби.

Ближче до літа, я мав їхати до своїх родичів на Житомирщину (оскільки я сам родом звідти), пройшло близько декількох місяців зі звільнення півночі Київщині від росіян, тому я міг туди поїхати, не боячись за своє життя. Зранку я приїхав до Києва, це був не перший раз, коли я сам туди їздив, і хоча моя мати була не зовсім «за», тим паче під час стану війни, але все ж я її зміг уговорити на це, взамін на те, що я весь час буду на зв’язку і повідомлятиму «про кожний свій крок». Далі я направився на автостанцію «Київ», звідки зміг сісти на автобус, котрий їде до Житомира. Спочатку все було добре, але після того, як ми проїхали знак «Бучанський район», то мені стало не по собі. Ті будівлі, машини, школи, заправки, супермаркети і все інше, що я тоді бачив, було повністю знищене та повністю спалене вщент, а деякі автомобілі, котрі залишились після окупації на тій трасі, були мало того спалені, так ще й зрекошечені кулями, для мене на той момент це був жах, та що тоді, навіть зараз, уявляючи цю картину, кидає в холодний піт. Хоча за рік до того, я їхав тією ж самою дорогою, біля тих самих будинків, і я навіть уявити не міг, що все, що там було, буде зруйноване.

А зараз я навчаюсь, хоча й досі є невеликий страх за мою Ма, оскільки вона працює на військовому об’єкті, котрий колись був окупований, і хто зна що може статись там знову... Мені 17, і хоча я вже не вірю в Святого Миколая чи Санту, але навіть зараз в цей час хочеться згадати той час, коли ні війни, ні хвороб не було, а був лише радість та сміх від ігор з друзями. Найбільше я мрію про перемогу України у війні, оскільки якщо не буде України, то й подарунок вже не буде потрібний (який би він не був). А якщо відверто, я завжди мріяв навчитись грати на фортепіано, але нажаль, як коштів так і зусиль, що б його придбати, у моєї сім’ї було недостатньо. Зараз ми думаємо купити цифрове фортепіано, котре набагато легше та компактніше за акустичне, котре важить близько 200-250 кг. але воно багато коштує (близько 20000 грн), і на теперішній час ми не можемо зразу дозволити таку покупку. Але це не є головним, колись прийде час і я зможу сам заробити на нього, а зараз я попрошу лише більше коштів на дрони, а ще краще самі дрони, вони зараз найбільш потрібні нашим військовим, тому моє бажання на цей рік, дрони для ЗСУ, щоб на наступний рік я зміг все ж придбати собі фортепіано, і до того часу навчивсь на ньому грати, щоб після нашої перемоги пограти на ньому біля драмтеатру в Маріуполі, в котрому я мрію побувати.