«Моє дитинство вбите на війні»

Жургур Дмитро, 14 років, Харківський НВК гімназія-школа №24

Вчитель Радченко Юлія Вікторівна

У конкурсі есе "Один день" його робота посіла 2 місце.

Дмитро у 2014 році

Дмитро у 2021 гоці

І знову вересень… Дощить… Знову барвиста осінь кружляє із листям в осіннім вальсі… А я чи не вперше за всі роки своєї вже давно узвичаєної харківської реальності чомусь саме зараз прагну відчайдушно пригадати той один день. На мить заплющую очі і намагаюся хоча б віднайти в закутках пам’яті, яка, на жаль, теж буває жорстокою,  якісь уламки дитячих відчуттів, що, напевно, не хотів згадувати,бо надто болючі, надто гіркі…

Стільки часу промайнуло, та й що таке, здавалося б один день? Усього лише певний проміжок часу, райдужна миттєвість щасливого дитинства семирічного хлопчика, який щойно закінчив перший клас у найпрекраснішому місті на Землі – рідному Донецьку, якого оточують любов’ю та турботою батьки, у якого вкладає душу ріднесенька бабуся?

Чи, може, один день - це крок до вічності, мить страшної біди, яка несподівано вривається в життя мільйонів людей, щоб назавжди змінити їх долі, навчити цінувати те, чому ніколи раніше не надавали особливого значення…

Мирне блакитне небо… Кінець травня… Мені 7… Я захоплююся музикою, відвідую театральний гурток, попереду – радісне очікування літніх канікул, поїздка із родиною до моря, цікаві подорожі і відкриття… А потім страшне слово «війна» (тоді це до кінця не усвідомлене і неосмислене), яке чорними хмарами повисло над моїм майбуттям, майбуттям моєї родини, рідного міста, велично рідних териконів, просторами могутнього шахтарського Донбасу, що назавжди залишиться в серці, де б я не жив, яким б шляхами не довелося йти в завтрашній день. Чомусь саме зараз у пам’яті виринають поетичні рядки із віршами моєї улюбленої Ліни Костенко:

Коли згубило зорі в гороскопі

Моє дитинство вбите на війні

Респект Вам, пані Ліно, за глибину і щирість поетичного слова, але не про це я, власне… А про своє дитинство… Про ті переживання семирічного Дмитрика, який одного дня на власні очі побачив, як вибухають снаряди, відчув, як може бути страшно лише від того, коли в райдужно-блакитному небі, що ще нещодавно вабило своєю величчю й недосяжністю, чути гуркіт літаків (виявляється вони теж можуть уособлювати біду)

а потім усвідомив, що ніколи не повернеться до рідного дому, не забіжить першого вересня до своєї затишної класної кімнати, із якої розпочав шлях до успіху, не посміхнеться улюбленій першій учительці, не побачить більше своїх товариських однокласників…

А потім була нова реальність... Там, де немає вибухів, де інші взагалі не звертають уваги на літаки, які прорізають своїми могутніми крилами небесну блакить і не відчувають страху, коли вони опускаються низько, прямуючи на посадку чи здіймаючись увись з просторів Харківського аеропорту (а ти, здається, ще відчуватимеш його ще довго-довго, поки не зрозумієш: боятися немає чого)…

А потім назавжди втратиш бабусю, яка помре в 57, від невиліковної хвороби через перші стреси та біди. Чи забрала її війна? Чи інакше б склалась її доля, якби не була змушена під обстрілами тікати з рідного міста, залишаючи там, як пташка, своє гніздечко, могили рідних… Чи то просто страшний збіг обставин?

Один день… Видається зараз таким далеким, але й таким близьким водночас… Чи тоді «згубили зорі в гороскопі» й моє дитинство, вбите на війні? Чи довелося б тоді мені, якби не війна, відчути якесь холодне дихання харківської осені, що залишить у минулому щастя моєї родини, яка мала бути завжди бути разом? Чи мало б скластися інакше?

Чи не розлучилися б батьки? Це знову просто збіг обставин чи вплив того одного страшного дня, який перекреслить усе життя, розмежує його на щасливе мирне «до» й суперечливе «після» із присмаками горя й втрат? Не знаю. Та, певно не знає ніхто…

А що попереду? Дихання зими, яка може стати неймовірно щасливою, і спустошливо-трагічною? Не про це я знов. А про те, що нам усім варто навчитися цінувати мир, берегти його, як неня-пташка береже своїх пташеняток у гніздечку й обороняє від хижаків, і жити навіть попри те, що є такі гіркі спогади, а ще заради того, що десь у гомінкому завтрашньому дні є блакитне наше майбутнє…