Анна – дизайнер і молода мама. Вона розповідає про свої відчуття, коли в країну прийшла війна.

Моє місто дитинства завмерло

«Злюся на себе, бо скажено хочу ту злість десь діти. Та от халепа, я дизайнер, не військова. І воювати мене ніхто не бере».

День 7. Київ

Моє місто дитинства завмерло. Ніколи не бачила його таким. Життя є десь там, у волонтерських пунктах, у лікарнях, на вокзалах. Там чути, як дихає мій народ. На вулицях дрібка перехожих, пульс ледь відчутний.

Місто дивиться на мене поодинокими «запаленими» вікнами. Наче я опинилась у якомусь постапокаліптичному фільмі. Недешевому, із серйозним таким бюджетом. Коли я встигла пройти кастинг у цю масовку?

Іду гуляти з донькою. Треба видихнути, якось заземлитися. Відчути себе у тілі і просторі, а не в екрані ґаджету. Треба віднайти для Мії нормальну маму і хоч краплину нормального життя.

Можу лише уявити, що вона почуває у свої 9 років, уже сьомий день спостерігаючи схвильованих, виснажених, засмучених та роздратованих дорослих, яким весь час не до неї.

Ловлю себе на думці: «Давно не чула дитячого сміху. Коли він повернеться? Він повернеться? Чи моя донька разом з тисячами однолітків раптово перетворяться на маленьких дорослих, і це назавжди?»

І мене охоплює злість. Шалена, як цунамі. А, може, то ненависть? Не знаю, не певна. За те, що у Мії немає дитинства, немає дому зараз, за те, що її життя раптом зникло 24 лютого і невідомо, коли повернеться.

За себе і за рідних. За друзів, що днями й ночами сидять у підвалах, слухаючи найтрешовіший у світі біт із вибухів.

За сім‘ї, що були розстріляні військовими РФ у власних автівках чи не прокинулись у ліжку, за брата, що із нашими воїнами пішов захищати країну, і я другий день думаю, як він, чи живий.

За стривожені очі рідних і їхні сльози. За те, що не знаю, чи є в мене ще дім і чи буде, куди повертатись.

За сирени на сніданок-обід-вечерю та кілька раз посеред ночі на десерт. І за те, що я вже навіть не реагую, бо задовбало.

Прилетить – то прилетить. Я не хочу жити в страху!

А ще злюся на себе, бо скажено хочу ту злість десь діти. І найкраще вліпити комусь кулю в лоб. І щось мені підказує всередині: рука не затремтить. Та от халепа, я дизайнер, не військова. І воювати мене ніхто не бере. Хіба на кухню. А кухня – то не моє. Хоча з кухні можна вдарити каструлею. І то здається мені кращою перспективою, ніж готувати борщ.

День 75-й.

Коли я була малою, 9 травня було для мене дивним святом. Разом із батьками ми йшли до пам‘ятника Невідомого солдата і клали до могили червоні троянди. Де б не були, на меморіалах Другої світової, ми читали довгі списки імен, сподіваючись побачити там «Кисилевський Антон» (дідусь зник без вісти, тримаючи оборону Києва).

Коли трохи підросла, я усвідомила, що 9 травня не дивне, і зовсім не свято. Це день пам‘яті про дідуся, якого ніколи не знала. Я не розуміла, як можна святкувати перемогу, бачачи такі довгі списки полеглих…

Коли настав 2022-й, я зрозуміла, що 9 травня став для мене днем цинізму, коли мільйони святкують перемогу, нищачи життя і нічого не розуміючи про його цінність.⠀

Та все ж, я відзначаю цей день. Сьогодні я вдосконалювала форму для брата, відшивала регульований пасок у штанах, який чомусь в уставній формі не передбачений. (Дівчата, найефективніший спосіб худнути на один розмір за місяць знайдено – піти в ЗСУ.)

Я відзначаю і чекаю, коли наші воїни подарують мені нове «свято», яке матиме для мене інший сенс…

Історія з відкритих джерел.