«Моє життя кардинально змінилося — у двері постукала жорстока війна»

Подолянюк Аміна, Пісочинський ліцей «Мобіль», смт. Пісочин, Харківська область

У конкурсі есе "Один день" її  робота зайняла 3 місце

Війна… Скільки болю, страждання, лиха і скорботи у цьому слові. Невже люди завжди були такими жорстокими один до одного? Невже люди насправді такі бездушні істоти, які здатні на вбивство собі подібних?

Війна – це те, що неможливо пережити легко. Бо з тобою назавжди залишиться той великий тягар в душі, що інколи буде відчуватися найважчим життєвим іспитом.

Війна розпочалася в незалежній Україні настільки несподівано і раптово, що сім років тому жоден з нас не міг припустити думки про те, що ця трагедія може торкнутися його родини, рідного міста, товаришів, колег.

Вперше відчуття тривоги і страху за своє життя в мене з'явилось ще в дитинстві. Наша родина більше двадцяти років мешкала у невеликому містечку біля Донецька, Авдіївці, і за такий великий період мої батьки досягли багато чого.

Моє дитинство було щасливим, безтурботним і мрійливим. Воно було наповнене любов'ю, щирістю і теплими емоціями; спогади про ті часи завжди зігрівають мою душу у тяжкі хвилини.

Проте в один день моє життя кардинально змінилося — у двері постукала жорстока війна, що зруйнувала моє уявлення про вічне щасливе дитинство.

В той жахливий день, як і завжди, я прийшла до школи, але учнів там було небагато. Мене це здивувало, бо іноді школа здавалася мені маленькою хатинкою, куди помістили надто багато маленьких гномів. Незвично було йти пустими й безлюдними коридорами і чути лише звук свого старого взуття, що шаркає по підлозі. Дивлячись в очі учителів, що завжди посміхалися мені, я відчувала їх співчуття і печаль, і мені чомусь теж ставало сумно.

В той день я вперше в житті почула звук справжнього пострілу. Будучи дев'ятирічною дівчинкою, яку міг налякати будь-який раптовий звук, я стрепенулася, питаючи у своєї вчительки англійської: «Це була бомба?» Вона швидко заспокоїла мене, але я все ще відчувала її паніку і хвилювання. В той же день я вперше побачила свого батька дуже стриманим та серйозним, а мати розгубленою й сумною.

Остаточно життя перевернулось з ніг до гори тоді, коли у кухонне вікно залетів снаряд. Ми почали розуміти, що повинні покинути рідне місто, школу, роботу, старих друзів і родичів заради збереження життя і світлого майбутнього. І це насправді моторошно, бо кожен день, який ми проводили у небезпеці для життя, відчувавсяяк якийсь кошмар чи фільм жахів. Але це реальне життя, і ми - реальні люди. Було дуже боляче дізнаватись про смерть знайомих, які завжди бачили у світі лише добро та радість, повністю віддавались своєї справі та допомагали іншим.

Ці люди справді хотіли жити. І вони жили, поки в один день їх не вбило снарядом. Можна виправдати смерть людини долею чи рішенням Бога, але чи є в цьому сенс, коли список смертей збільшується з кожним днем?

Війна несправедлива до всіх, але в першу чергу до загиблих. Ми повинні пам’ятати всіх тих, чиє серце зупинилось через жорстокість війни.

Я дуже щаслива, що живу зараз під мирним небом і можу не хвилюватися за життя моїх рідних, але я все ще сподіваюся, що коли-небудь ми повернемося додому, і все стане на свої місця: мама продовжить працювати вихователем, бабуся буде займатися господарством, я знов зможу піти у танцювальний гурток, а тато просто буде щасливий жити поряд з нами. Нажаль це лише мрії, які не можуть збутися зараз.

Кожен Новий рік, Різдво чи День народження я загадую, щоб на моїй батьківщині закінчилась війна. І, можливо, колись Всесвіт почує не тільки мої мольби, але й мольби всіх жертв цього страшенного лиха.