Мені 69 років. До війни жила в селі Нестерянка Оріхівського району.

Коли почалася війна, у нас зникло світло, вода. А я ще й неходяча. Ми вісім місяців просиділи в окупації. І раді, що вирвалися з тих лап. Уже не було змоги залишатися вдома. Окупанти розбивали людям хати. У нас і вікна вилітали, і дах побило. Під час обстрілів по 12 годин ховалися в коридорі. Я в кріслі інвалідному, і чоловік поруч, бо в підвал з кріслом не спуститися. Виїхати не давали. Загарбники прикривалися людьми як живим щитом.

Ліків не було. Дочка ліки надсилала, а вони не доходили. А які нерви! Таке пережили. Чоловік дістав контузію. Коли він стояв біля воріт, у сусідню хату влетіла бомба, і його відкинуло. Добре хоч живий.

Війна для нас почалася з того, що почали стріляти, літати над головами, хати трусилися. Танки гуділи по всій Нестерянці. Вибухи кругом.

Дочка говорила: «Виїжджайте», а ми думали, що скоро все скінчиться. Та ставало тільки гірше. Вона й до перевізників зверталася, будь-які гроші пропонувала. Але вони, почувши «Нестерянка», відмовлялися: мовляв, там кадирівці, вони нікого не випускають. Це було в квітні-травні 2022 року.

Окупанти забирали в людей телефони, машини. Зайшли до однієї дівчини і ґвалтували її багато днів, і не по одному. Забили їй паркан дошками, щоб не втекла. Вона вже й вени собі різала. Але якось вибралася, ховалася у порожніх хатах. Потім її вивезли разом з нами. Нелегально, без паспорта.

Хіба це люди? Це тварини

Людей, яких вбивало уламками, ховали просто на подвір’ях, у палісадниках. Кладовище все було заміноване, туди не пускали. 

До Запоріжжя ми приїхали аж 20 жовтня. Окупанти прийшли, кажуть: «Хто бажає, може з паспортом поїхати». І ми забрали собаку й виїхали.