Каїрська Віолетта Андріївна, 15 років, учениця 10-го класу Марганецького Ліцею № 1 ім. Т. Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання есе: Баландіна Олеся Петрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

З початком повномасштабної війни в Україні я вчуся боротися зі страхами, тримати себе в руках, не панікувати, цінувати та любити життя, але ті невинні діти, яких убили, взяті у полон люди, зруйновані будинки, міста та... зруйновані мрії і бажання — не залишають мене у спокої ні на секунду...

Наша сім'я — це мама, батько, я, сестричка та двоє маленьких братиків. Ми — найщасливіші у світі... Були...

Батько служив у Донецькій області (місто Волноваха) у лавах Збройних сил України. На чергову відпустку він приїхав додому, але 14 лютого тата чомусь терміново викликали у частину, оголосивши надзвичайну ситуацію.

Ранок 24 лютого почався не з гарних новин... Обстріли України... ПОЧАЛАСЯ ВІЙНА!!!!
Моя родина продовжувала жити далі. Навчалися дистанційно, мама ходила на роботу, а тато захищав Україну в Маріуполі. Ми щодня спілкувалися з ним, відчували, як йому страшно під постійними обстрілами, нестерпно жити в окопах на морозі, але підтримували його завжди та вірили у перемогу.

Пам’ятаю той день, коли вперше не почула голос рідної людини по телефону... Батько зник... Ми почали його шукати...

Життя навкруги почало повертатись у звичне русло: запрацювали магазини, аптеки, людей на вулиці більшало, але не моє життя, яке, ніби зупинилось — я думала лише про тата... Безвісти зниклий... Два місяці не говорили з ним і не мали гадки про місцезнаходження... Рідні, знайомі, просто небайдужі люди допомагали нам шукати татка. У червні мама знайшла в російських телеграм-каналах списки полонених, і наше прізвище було серед них... У полоні...

Вересень... Ми боремось за його звільнення. Та, на жаль, росія не бажає віддавати полонених, їм байдуже на життя невинних людей.
Мій Марганець під обстрілами. Паніка не дає спокою: лягаючи спати, ми не знаємо, що нас чекає зранку і чи прокинемося взагалі. Я відчуваю біль в душі, страх... Мого найголовнішого захисника немає поряд.

На мамин день народження тато несподівано зателефонував з привітаннями. Біль, страх, сльози, щастя, надія — не знаю, що тоді ми відчули... Емоції переповнювали, навіть не страшні вже були ніякі обстріли. Ми почули рідний голос, підтримали батька, сказавши йому, як сильно любимо та чекаємо з нетерпінням вдома.

Я вірю, що скоро закінчиться війна, ми не житимемо під постійними обстрілами, не спатимемо на підлозі у коридорі, не боятимемося сирен, артобстрілів, звуку “градів”. Та, найголовніше, — тато буде поряд.

СВІТЕ, ПОЧУЙ НАС! МИ ЧЕКАЄМО НА МИР!!!! ДЛЯ НАС — ЦЕ ВСЕ: МАЙБУТНЄ, ЖИТТЯ, ЗДІЙСНЕНІ МРІЇ, РІДНІ ЛЮДИ ПОРЯД...