Сім’я, яка втекла з окупованого Луганську через свою проукраїнську позицію, з початком повномасштабного вторгнення вирішила нікуди більш не бігати.

З самого початку хочу подякувати за можливість поділитись тим , що давно «болить». Для мене дуже важливо зараз – бути почутою.

Рівно рік тому, в серпні 2021 року, наша сім’я переїхала з окупованого Луганська до Харкова. Точніше, ми змушені були втекти з рідного дому, бо більше не було сил самотужки протистояти бридкому проросійському режиму, який там панує.

Добре пам’ятаю, як на початку серпня 2021 року мені задзвонила директорка школи, в котрій навчались мої діти, і повідомила, що «з верхівки» прийшов якійсь наказ, згідно якого, якщо ми з чоловіком не зробимо російські паспорти (які, доречі, ми принципово категорично відмовлялися оформлювати всі роки окупації), то наші діти не матимуть права піти до школи на наступний навчальний рік. Це, звичайно, нонсенс! Але за всі ці роки ми вже звикли до таких неправомірних дій у так званій «ЛНР»... Звикли, але не змирились!

Вже наступного ранку ми зібрали все найнеобхідніше і поїхали до Харкова. Серце розривалося від болю та обурень: «Чому так? Яке право вони мають відбирати у мене і моїх дітей рідний дім?»

Спочатку всі ми, звісно, дуже сумували за домом. Було важко знайти роботу, орендувати житло, оформити всі документи, зарахувати дітей до школи тощо. Але через кілька місяців прийшов довгоочікуваний спокій і відчуття свободи. Не повірите, навіть дихати тут легше, бо це наша земля, наша вільна країна, і ми тут вільні!

О п’ятій ранку 24 лютого я саме їхала додому, до окупованого Луганська, щоб забрати там деякі речі. В автобусі було ще багато людей, окрім мене. Ми не встигли виїхати з Харкова, як пролунали перші вибухи. Люди в салоні почали визирати у вікна. Здавалося, ніхто не відчував загрози і не розумів, що відбувається... Ніхто, крім мене.

Я досі пам’ятаю, як холодний жах закував моє тіло. Я сиділа нерухомо і боялась подивитися у вікно, наче це могло відтягнути початок війни. Всі навкруги непокоїлись, дзвонили рідним, питали одне у одного: «Невже почалося?» А я сиділа, заплющивши очі, і знала точно: так, це початок війни! Я вже бачила таке раніше, вже відчувала. І тепер не хотіла, відмовлялась повірити в те, що ця «ракова пухлина» дісталася і сюди.

Мені стало дуже зле. Розуміючи, що далі їхати просто життєво небезпечно, я попросила водія зупинити автобус. Але він, підбадьорюючі всіх присутніх, відповів: «Та чого ви тут паніку наводите? Нічого страшного. То, мабуть, пожежа на заводі. Ось воно і вибухає». Але я все ж настояла на своєму і вийшла. Доля ж тих людей, які поїхали далі у напрямку окупованої території , і досі невідома..

Всю цю війну моя родина знаходиться в Харкові. Ми вирішили, що більше не хочемо нікуди тікати від цієї сволоти, бо ми на своїй землі, у своїй країні. І залишатимемось тут до останнього.

За весь цей час було дуже багато труднощів, таких як відсутність роботи і, як наслідок, коштів, дефіцит їжі, води і інших речей першої необхідності; неспроможність оплатити орендоване житло; психологічне навантаження. Але, чесно кажучи, кілька днів тому я зрозуміла, що всі ці проблеми такі незначні, бо нам пощастило бути живими.

О 4:30 ранку 18 серпня цього року російські сволоти випустили ракети по нашому Слобідському району міста Харків. Загинуло 22 людини. Серед них був 13-річний сонячний хлопчик Яша, якого я добре знала. Він був другом двох моїх донечок-близнючок. Це була неймовірно відкрита і добра дитина, яка одна з перших прийняла і підтримала моїх російськомовних доньок з їх «донбаськими» звичками такими, якими вони є. Вони гуляли, сміялись і мріяли про все на світі разом. І ось сьогодні Яші вже немає.

Перший місяць війни був, напевно, найважчим. Спочатку ми з чоловіком залишилися без роботи, бо наші підприємства зупинили свою діяльність на час бойових дій. Потім були величезні проблеми з придбанням будь-якої їжі. Майже всі магазини і ринки були зачинені. А ті, що ще працювали, були повністю порожніми. Хтось привозив на своїй машині хліб і роздавав людям. Але його зовсім не вистачало на всіх. Кожен з нас дуже панікував. Наше місто виглядало як у фільмі жахів, де люди ходять наче зомбі у пошуках їжі.

Згодом стали потрохи завозити продукти першої необхідності до деяких магазинів. Але треба було вистояти 2-3 годинну чергу під постійними вибухами, щоб придбати десяток яєць і кілограм борошна (якщо пощастить). До того ж до таких магазинів доводилося діставатись пішки, долати десяток кілометрів, бо громадський транспорт теж не працював.

Дякувати Богу, що тепер з’явилися волонтерські організації, які допомагають нам з доставкою і придбанням їжі.

Ми живемо разом з чоловіком і двома донечками. За час цієї війни бувало різне. Труднощі, нестабільність і психологічне перенавантаження іноді доводили до крайнощів. Але разом ми намагаємося подолати всі ці неприємності. Знаємо, що сила в єдності і взаємопідтримці. І в родині, і в країні !

Єдиний біль, котрий нас непокоїть, це те, що наші батьки залишилися на окупованій території. І ми не маємо ніякої змоги побачитись з ними. Але ми всі щиро віримо, що Україна поверне всі свої території до останнього сантиметру. І перемогу ми будемо святкувати в колі з нашими батьками.

Знаєте, було багато таких моментів, коли я пишалася своїм народом, спостерігаючи, як легко люди діляться останнім шматком хліба, ліками, житлом тощо. Пишаюсь тим, як сильно і міцно нас об’єднала ця війна, як загартувала наш патріотизм.

Але я пам’ятаю, що найбільше мене вразила позиція моїх дітей. Якось між нами сталася розмова, і вони сказали мені: «Мамо! Так, в Україні війна. Навкруги лунають вибухи, помирають люди. Так, ми вже давно не спали спокійно через постійні сигнали повітряної тривоги. Так, жити тут зараз дуже небезпечно і, можливо, завтра нас вже не буде. Але... Для нас дуже важливо бути зараз тут, у Харкові, в Україні, а не на іншій стороні. І хай там як, але ми дуже щасливі, що ми – українці! Ні в якому разі не хочемо повертатися додому на Донбас. Будемо з Україною і в війні, і в перемозі!».

Я думаю, всі дуже добре зрозуміють, що я відчула, почувши таке від дівчат, яким всього по 13 років.

Щодо моєї роботи, то офіційно я працюю інженером-технологом у державному підприємстві. Але наразі воно не функціонує через російську агресію. Зараз дійсно міркую про те, щоб зайнятись чимось більш приємним для себе. Бо, насамперед, я дуже творча людина і дійсно хотіла б, щоб моя робота була пов’язана з творчістю у будь-яких яких її проявах.

Мій чоловік – волонтер. Він дуже часто приносить додому невеликі, але жахливі уламки ракет і снарядів, які знаходить на місцях влучення. Але я не залишаю їх вдома. Від одного погляду на такі предмети стає моторошно. Також чоловік робить багато фото з місць, де сталися вибухи. І я не можу передати словами, якій жах і скорбота відображені на цих світлинах. Дивлячись на них розумієш, що наше життя дійсно складається з маленьких, але таких значущих миттєвостей. І як безпомічна людина проти них!