"Мої діти багато днів спали на підлозі"

 Пише вам дівчинка Саша з Міста - Героя Харкова. Мені 34 рочки. Але сьогодні день захисту дітей і я згадала, що колись також була дитиною. І жила в гарному місті. І мала мрії. Мала чудову родину, затишну оселю і гарну професію.

Читаючи "Отче Наш" я постійно спиняюся на словах "І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим". І не можу... як простити ... Руських?

І я питала мою маму:

- як пробачити?

А вона мені коротко:

- вони не просять пробачення.

Дійсно. Якщо спеціально (і дуже ретельно) не шукати, то слів пробачення не чутно. Зате вони пишуть, що вони не винні. В соцмережах того багато. Стільки слів. Може вони знайдуть відповідь? Розкажіть мені хтось, що руські не винні.

Я з Салтівки. Мій будинок недалеко від окружної дороги. І я прокинулась від вибухів. І побачила з вікон війну. І рахувала стовпи диму від палаючої техніки. І ховала дітей від бомбардувань у коридорах, тамбурах і підвалах. І не могла пояснити їм що то за страшні звуки.

І не могла пояснити що коїться, коли неподалік нашого будинку, у селищі Кулиничі, впав збитий винищувач. Той, що перед тим скидував авіабомби на наші будинки.

Тих звуків я ніколи не забуду. І не забуду очей своїх наляканих дітей. Хай мені хтось розкаже що руські не винні.

А мої діти багато днів спали на підлозі. Одягнуті та взуті, бо ми постійно бігали до сховищ. Старшому сину 11 і він все розумів. І в чаті з друзями вони обговорювали те, що взагалі не мають знати діти. Чи всі живі? Чи всі сховались? І як їм страшно.

А малій доні 5. І вона тоді ще не розуміла, але слухняно все виконувала. І спала на підлозі. І не скаржилась, що холодно, чи не зручно, чи немає що їсти. Розкажіть моїм дітям, що руські не винні. 

Потім ми тікали, взявши три маленьких рюкзаки. Тікали, лишивши затишну домівку, речі, на які заробляли роками, омріяні дітьми дарунки. Все своє життя, все, що любили. І найдорожчих - Бабусю й Дідуся.... Розкажіть нам, що руські не винні.

Як важко ми прощалися з моїми батьками. Улюблені Бабуся й Дідусь лишилися. Бо вирішили, що рятувати треба молодих. Побоялися, що через них не вистачить місця комусь, хто важливіший для майбутнього України.

Побоялися, що будуть важким вантажем. І лишаються в Харкові досі. Вже більше трьох мясяців під авіаударами, під важкою артилерією, під крилатими ракетами. Вони бачать, як рушиться все навкруги. Все, що було їхнім життям. Відчувають, як тремтить земля. Інколи гучніше, інколи тихіше, але жодного тихого дня. Розкажіть їм, що є "не віноватиє руськіє".

А зі своїм батьком діти прощалися, коли той садив нас в евакуаційний потяг. Під звуки бомбардувань. Потім він пішов в ТРО. Такий гарний і добрий хлопець взяв до рук автомат. І провів кілька місяців у пеклі. Був важко поранений. Тепер з ним назавжди лишиться шматок "руського миру", бо лікарі не можуть дістати з його хребта уламок снаряду. Розкажіть йому хтось, що є якісь "не винні руські".

Я з двома дітьми тікала світ за очі. Ми проїхали сотні кілометрів. Ночували в наметах червоного хреста, в чужих будинках і дитячих садочках. В потягах і автобусах. Заїхали далеко. І життя ніколи не буде як раніше.

Тепер кожного дня я роблю два дзвінка. І поки на іншому боці не знімуть слухавку, у мене не б'ється серце.

Тепер не має дому, родина далеко, а з мріями важко. Немає більше нічого "свого". Є чужа країна, чужі люди. Нас врятувала родина аж з Австрії. І так дивно, що люди, з якими ми розмовляємо геть різними мовами, розуміють нас. Люди, з далекої країни, яких ми ніколи раніше не знали, захотіли, щоб ми жили, щоб не впали духом. А росіяни, що волали про братерство, прийшли нас вбивати. І рівняють з землею наше життя.

Так багато росіян. Я своїми очима бачила. З власного вікна. Розкажіть мені, які там руські не винні?

А найстрашніше те, що моя історія далеко не найгірша. Типова для жителей півночі, півдня, сходу. Таких тисячі. І це такий "лайтовий" варіант.

Ті, що пережили найгірше, навряд напишуть. Сотні тисяч людей. Спустошені морально, або вбиті фізично.

Які не зможуть розповісти про пережиті жахи. Так багато росіян то зробили. Звірства, вбивства, гвалтування, знущання...  Слова не передадуть жаху... бо нема таких слів.

Може колись настане той день, коли не буде такого українця, який би не чув, як руські просять пробачення. Може тоді прийде думка, що треба хоч спробувати пошукати пробачення? Але... не впевнена, що вони проситимуть. Адже вони все кажуть собі, що не винні. Але ж чи переконають вони хоч самих себе?

От тільки я не повірю, що є хоч один невинуватий руський. Їх досить багато у Європі. Але жоден з них не зміг сказати мені того, дивлячись в очі.

Хай захистять наших дітей Господь і ЗСУ! І нехай не знають наші діти, онуки та їх нащадки ні війни, ні смутку. Хай все в них буде добре!

Тримаймося! Все буде Україна

Історія з телеграм-канала доктора Комаровського.