В Маріуполі Наталія працювала в гуртожитку. Майже до кінця березня вона опікувалась студентами та людьми, які тікали від обстрілів 

Я з Маріуполя. Працювала завідуючою господарством в студентському гуртожитку. 24 лютого 2022 року була на роботі, тому що зателефонували з департаменту і сказали, що будуть біженці, які постраждали через обстріл Східного.

У гуртожитку жили студенти Донецького університету управління і Донецького юридичного університету. Це  діти, які пережили війну ще в 2014 році.

Ці чудові молоді люди згуртувалися і були мені підтримкою до кінця березня – доки ми не вийшли з міста.

Перші постраждалі приїхали 26 лютого з Сартани. Поліцейські привозили зовсім маленьких дітей, вагітних жінок, приходило дуже багато людей похилого віку – їм було за 70-80 років. Люди приходили, в чому вийшли з дому - без речей. Я заповнювала свої документи, щоб хоча б знати, скільки в мене людей. У студентів були гроші, тож ми могли купувати їжу, годували стареньких. Завдяки цьому ми не голодували.

Коли не стало світла і води, було важкувато. В гуртожитку близько 200 чоловік, тож студенти допомогли зробити туалет. Нам ще допомагав прораб, який до війни керував ремонтом.

Ми мали газові балони, мали воду, яка лишилась в бойлерах і якось викручувались.

Мені дуже допомагали студенти. Ми з ними організували цілодобове чергування, бо приходили дуже різні люди – були й неадекватні, й на підпитку.

Зі мною були також мої доньки та трирічний онук. Чоловік однієї з доньок – прикордонник, боронив Маріуполь. В якийсь момент він отримав змогу вивезти моїх дівчат з Маріуполя, а я залишилася. Я була рада, що моя родина буде у безпеці, але сама поїхати не могла. Не могла залишити студентів, чужих дітей, які мені довіряли і покладались на мене. 

Ми не розуміли, як вибратись з міста. Студенти ходили, розшукували хоч якусь інформацію. Десь 15 березня, я зрозуміла, що треба терміново евакуюватись: все горіло, з літаків бомбили «Азовсталь». Ми бачили, як палав Драмтеатр.

Було кілька прильотів у гуртожиток, але ніхто не постраждав, тому що ми всі сиділи у підвалах. Полум’я загасили самотужки вогнегасниками.

З’явились слухи, що Мангуш і Бердянськ вже окуповані, і росіяни дають можливість виїхати у Запоріжжя. Всі наші мешканці почали збиратись групами по 15-20 чоловік і виходити пішки з Маріуполя у бік Запоріжжя. Весна була морозна, було холодно, сніжно. Я пішла з гуртожитку 28 березня разом з останніми чотирма людьми, які могли вийти пішки.

В гуртожитку залишилися лише місцеві мешканці, бабусі й дідусі, які жили поряд і не могли вийти з міста самотужки. А я мала йти, бо в окупованому Мангуші в мене була старенька мама – їй 75 років. На той час я про неї нічого не знала, і коли я приїхала, вона вже була в лікарні.

Роботу я свою виконала: студентів у гуртожитку не залишилося, біженців з Сартани також не було.

Неподалік від моєї роботи я мала квартиру, яку придбала в 2012 році. Вона вся вигоріла під час обстрілів. Все, що в мене залишилось, – одяг, в який я була вдягнена. Але головне, що мої діти живі, зять живий і продовжує захищати країну. В нас ніхто не постраждав, хоч і були прильоти.

Я приїхала в Мангуш - там був батьківський будинок. Окупаційна влада заблокувала наш зв’язок, а за їхніми сім-картами були величезні черги. Та в мене не було бажання їх брати. Я намагалась оминути фільтрацію, але окупанти перекрили всі шляхи, щоб люди ніде не могли прослизнути. Тож мені довелось проходити фільтрацію, щоб отримати їхню перепустку. Після того я знайшла матір, але виїхати змогла лише 18 вересня. Після кількох місяців в окупації я вже не вірила, що виїду.

В окупації у мене постійно був пригнічений стан. росіяни кілька разів приходили з обшуками: нишпорили у шафах, в підвалах, перевіряли телефон.

Я намагалась пояснити, що ніхто мені не телефонує, що я просто приїхала до батьків та й живу собі.

Мені таки вдалось виїхати. Їхали на Запоріжжя через Василівку. Зараз я в  Хмельницькому - тут мої доньки. Одна з них працює, а я залишилась без роботи. Коштів не вистачає. Я була б згодна працювати вже хоч десь, але не виникає нагоди влаштуватись. Це сумно, хочеться повернутися додому. Нам присилають фотографії: нашого житла немає, все знесли в районі Бахчиванджи.

Коли ми виходили 28 березня, вже на проспекті Моряків зустріли російських солдатів. Вони роздягали хлопців до пояса, перевіряли наявність татуювань, та й дівчат деяких оглядали: таке приниження!

Я хочу подякувати своїм студентам. Це патріотично налаштовані діти, гарна молодь. В мирному житті це одні діти - можливо, не у всіх були гарні успіхи в навчанні - але в цій ситуації вони себе поводили гідно. Були моменти, коли я навіть не розуміла, що робити, але ці молоді люди допомагали, навіть надавали першу допомогу та психологічну підтримку тим, хто потребував. Завдяки їм був порядок, люди були нагодовані. Я дуже вдячна своїм студентам за підтримку і пишаюся тим, що всі залишилися живі. Ми обрали правильний момент, щоб піти з Маріуполя.  

Коли я відправляла своїх доньок, вони казали: «Ти нас залишаєш? Поїхали з нами!» А я подивилась в очі своїм студентам і відповіла: «Я  не можу залишити їх, бо обіцяла, що їх виведу».