Баханцова Вероніка

Опорний комунальний заклад загальної середньої освіти «Орієнтир» , 11 клас

Вчитель, який надихнув на написання есе: Новик Ольга Леонідівна

«Війна. Моя історія»

Я жила звичайним щасливим життям, не очікуючи нічого страшного, але все було ще попереду. Як вийшло війна міста не вибирає. Війна триває та вбиває.

Ранок війни... Двадцять четвертий день лютого… Страшний початок повномасштабного вторгнення в Україні. У моїй пам’яті цей «лютий» ранок залишиться, на жаль, вже назавжди. Паніка, нерозуміння, страх, саме в цей момент чуєш кожне українське серце. Ти не відчуваєш, взагалі, нічого, окрім болю.

На превеликий жаль, в перші страшні бойові дні, коли всі повинні триматися разом, ми проводжаємо рідного тата на фронт. Я, навіть, не можу передати тих емоцій, того відчуття, саме в той момент, але діти захисників мене зрозуміють. Обіймаючи його, ти, навіть, й не уявляєш, коли тебе чекатиме наступна зустріч.

Ти нічого не розумієш, а найстрашніше - не відчуваєш. Думаючи лише про рідних, ти забуваєш про самого себе. В ці дні я швидко подорослішала, стала опорою для своєї матусі та молодшої сестрички. Намагаюсь їх у всьому підтримувати, знаходити позитив у реаліях нашого життя.

Я - Вероніка, майбутнє нашої країни. Мої думки, мої переживання виливаються у поетичні рядки. У п’ятнадцятирічному віці я починаю свою творчу діяльність. Глянувши на мене, думають дитина, але вірші мої про страшні лютневі дні, які читаєш лише крізь сльози.

Моя поезія – це крик моєї душі. Я ніколи не уявляла, навіть, не задумувалася, що можу і буду писати вірші, але з початком війни мій емоційний стан, моє бачення світу вилилося у поетичні рядки.

Молода дівчина повинна була б писати про перше кохання, перші зустрічі, жадану людину. Але мої вірші починаються зі слова «Війна». Боляче писати про молодих хлопців, які відали життя за те, щоб ми могли спокійно спати та навчатися, а найболючіше це розуміти, що їх не сотні, їх тисячі.

Радість стала нечувано-розкішним почуттям, що відчувається крізь сльози. Саме тому свою першу збірку віршів я назвала - «Замість тисячі сліз,- тисячі слів». Вона присвячена не мені, а неньці Україні та тим хто поліг за неї виборюючи нашу перемогу.

Мої вже солодкі шістнадцять, які уявляла по-іншому. Я щаслива, але по-новому. Щаслива, бо я жива завдяки тим, хто поклав мужньо своє життя. Це дико говорити, але це реалії нашої країни. Звичайно, життя продовжується. Я й надалі пишу вірші на різні тематики, але найбільше - посмертні.

Ми живемо по принципу, що життя продовжується. Найстрашніше, нехай, залишається вже позаду, тяжко, але потрібно це усвідомити. Я вірю, що скоро буду писати вірші про перемогу нашої країни, про наших героїв, яких чекають сім’ї вдома. І, нарешті, вірші про кохання, щасливе та радісне життя нашого непереможного народу.

Нехай лише лунає Слава кожному Герою, і пам’ять про їх подвиги не забувається.