Мені 66 років. Сім’я в мене невелика. Я приїхала з Енергодара у Запоріжжя. Почалася війна, і я через здоров’я приїхала в лікарню до Запоріжжя, і тут залишилася.

Поки жили в Енергодарі, не вистачало хліба. Вода була, але не було ліків, тому прийшлося мені виїхати в Запоріжжя.

Шокувала розлука із сім’єю - що прийшлося покинути чоловіка з дітьми там, а самій поїхати.

Тут, звісно, зустріли наші, наш центр з Енергодару. А так - нічого приємного немає: живу на квартирі, пенсія мала. За квартиру дорого платити. 

Мої рідні залишилися без роботи, бо на Росатом відмовилися працювати. Живуть на окупованій території. Паспорта не отримують, поки тримаються. Але там примушують брати паспорт. 

Я зверталася до психологів, зараз п’ю ліки.

Хочеться, щоб швидше гадів цих вигнали, і все буде добре, я повернуся додому. Все відновимо, і все буде добре.