Рящікова Софія, учениця 11 класу Красноградського ліцею № 4 Красноградської міської ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кірієнко Наталія Іванівна

Війна. Моя історія

У моєму житті  історія війни розпочалася дев’ять років тому. Мені тоді було всього сім, і я жила в мирному місті Донецьку. Я була сповнена дитячих бажань і надій, жила щасливим і безтурботним життям: із превеликим задоволенням ходила до школи, мала багато подружок і купу справ, які мені тоді здавалися дуже важливими…

Лютий 2014 року ніколи не викреслити з моєї пам’яті, ніколи. Той «лютий», наче смерч, безпринципний і жорстокий. Він безпощадно увірвався в моє життя, зламав усі мрії й сподівання, розлучив мене зі школою, подругами, рідною домівкою. Життя моє та моєї родини пішло шкереберть.

Моя зустріч з війною відбулася в травні: після занять ми виходили зі школи,  і дуже низько, майже над нашими головами, летіли військові літаки. Було вкрай страшно. «Куди вони летять? Чому так гучно? Чи все буде добре зі мною та моєю родиною?» - ці думки поглинали мене й наповнювали тривогою. Потім були гучні вибухи. Один…два… три… Менше ніж за хвилину повітря придбало нестерпний присмак гару.

Стало важко дихати. Тоді від страху я побігла, поряд зі мною бігли мої однокласники. Сльози… Багато сліз… Паніка. Шок від того, що відбувається. Я перший раз відчула, що таке війна. Від цих спогадів волосся й досі стає дибки.

Відтоді вибухи я чула ще багато - багато разів. Коли вони були дуже сильні, ми з батьками ховалися в коридорі або бігли в підвал. Звісно, що ми з братом стали лякатися  будь-яких гучних звуків. Моя родина до останнього не хотіла покидати рідну домівку, ще жевріла надія, що все скоро скінчиться, що  життя ввійде в звичну колію. Але, на жаль, цього не сталося.

Коли мої батьки зрозуміли, що триває справжня війна, безпощадна, жорстока, небезпечна й довга, то таки вирішили їхати з міста. Ми покинули все, з речей взяли тільки рюкзаки з документами та з їжею і переїхали до моїх бабусі й дідуся в Бахмут.

Як там було затишно й спокійно, здавалося, що до цього я спала  й просто бачила страшний сон. Тут я знову відчула безпеку. Боже, як я сподівалася, що наші поневіряння закінчилися, що ми знову будемо жити мирним і щасливим життям. Що все буде так, як і раніше. Але мирне життя в Бахмуті тривало недовго - всього якихось два місяці. Війна наздогнала нас знову.

Обстріли ставали все частішими й частішими... Не можна було розслабитися ні на секунду. Ми не жили, а просто існували весь час у тривозі, нічого не могли робити, чекали, чекали й чекали… Їхати нам було нікуди…

В один з таких, наповнених постійним очікуванням і страхом днів, ці нелюди скинули ракету біля школи під час навчання. Той страх переслідує мене й досі... Це був кінець навчального року, ми намагалися не пропускати занять, бо писали контрольні роботи. Близько  восьмої, як раз у той час, коли учні прийшли до школи, почалася черга вибухів.

Спочатку вони були віддалені та тихі, тому ніхто не звертав на них уваги, бо вже просто звикли. Але з кожним запуском звуки ставали все гучнішими й ближчими. Вирішальний вибух стався під час другого уроку.

У нас тоді була музика в кабінеті на першому поверсі. Я та мої однокласники сиділи та слухали класичні мелодії, як раптом стався розрив страшенної сили. Нам позакладало вуха. Всі були просто шоковані, і на якусь мить я навіть перестала сприймати реальність.

Моїх однокласників, які сиділи біля вікна, вибухова хвиля віднесла в центр класу. Брудні, запилені, перелякані, ми вибігли в коридор та спустилися до підвалу школи. У цьому приміщенні не вистачало повітря. Через паніку було надзвичайно важко дихати.

Кожен намагався додзвонитися до своїх рідних, почути їхні голоси та впевнитися, що вони живі. Я теж намагалася додзвонитися до своїх близьких та дізнатися, чи все з ними добре. Тоді я вперше зрозуміла, наскільки я люблю свою родину і як я ненавиджу тих, хто розпочав цю жорстоку й криваву війну.

Я гарно пам’ятаю свій день 24 лютого 2022 року. Так, зі мною це було не вперше, але повірте, до цього неможливо звикнути. Як мені хотілося кричати: «Люди, як таке могло статися, що у ХХІ столітті майже в центрі Європи йде війна?»

Того ранку найпопулярнішим повідомленням у смартфоні кожного було «Як ти?» від знайомих та малознайомих людей. І ні, ніхто не домовлявся, пишучи це. Всі були щирі у своїх почуттях та по-справжньому хвилювались одне за одного. Скільки ж болю в цих двох простих словах. Будинок, в якому ми жили, знов опинився в епіцентрі бойових дій, тому в квітні ми, не роздумуючи, виїхали з міста. Я всю дорогу ковтала гіркі сльози. Було складно знову прощатися зі своїми спогадами та створювати нову реальність.

Через цю кляту війну мені все своє недовге життя доводилося переїжджати, змінювати коло спілкування й долати свої власні страхи, їдучи в невідомість. Гадаю, що саме це стало найважчим випробуванням для мене.

Мені здається, в період від початку бойових дій на сході і до моторошного ранку 24 лютого суспільне горе не об’єднувало наш народ, а навпаки, спонукало сваркам між громадянами однієї країни. Ми витрачали енергію не на боротьбу з ворогом, а на незрозумілі суперечки, які точно не призвели ні до чого гарного. Можливо, якщо б тоді ми об’єдналися, не відбулося б такої руйнівної катастрофи сьогодні…

«Як будете в дружбі жити – вас нікому не зломити», - говорить народне прислів’я. Добре, що наш народ все ж таки вчиться на своїх помилках і прагне більше їх не припускатися. Схід і захід. Північ і південь. Усі 603 628 км2 нашої неньки встали на захист Держави.

Люди із західних областей відчули те саме, що й люди Донбасу, зрозуміли їхні почуття. Вся Україна почала ще більше цінувати свою мову, культуру, історію. І чим більше росіяни  мріють нас знищити, тим сильнішими ми стаємо. Мої друзі почали розмовляти українською; фільми, серіали та власні канали багатьох українських блогерів стали україномовними.  Думаю, багато в кого виникне питання : «Чому ми неочікувано стали настільки сильними та незламними, що за магія подіяла на нас?»

Гадаю, що на підсвідомості кожен з нас розуміє, що ми і є те покоління, яке творить цю історію, і саме те, що ми об’єдналися, взяли приклад з наших непереможних предків та навчилися в них поважати своє, українське, любити рідну землю, боротися за неї.

Виявляється, в житті можливо все, і навіть голокост у ХХІ столітті. «Як жити далі? - любити, бути сильною особистістю, жити за совістю та не піддаватися маніпуляціям. Потрібно перш за все  підтримувати одне одного, пам’ятати свою героїчну минувшину та створювати історію для майбутніх поколінь. Ми сильні, бо ми волелюбні, щирі, а головне – єдині. І нас нікому не здолати! Ми переможемо, і, може, я знову буду жити в рідному Донецьку - місті моїх мрій та сподівань.