Я всю війну прожила у Станиці і нікуди не виїжджала. У нас із чоловіком двоє дітей. Старший син служив в армії Росії, так і залишився там жити, а молодший залишився тут.

До війни ми жили мирно. У мене багато друзів та знайомих. Ми всі свята проводили разом, у нас дуже товариська сім'я. Але у 2017 році чоловіка паралізувало.

Все починалось дуже страшно. Ми з чоловіком були у будинку, велике вікно розташоване у бік центру. Почали летіти кулі. Ці кульки вибухали. А потім ми побачили сильний чорний дим – горіла будівельна крамниця. Важко передати усе словами.

Ми жили дуже мирно, і настала війна, як по телевізору. Мені здавалося, що починається якийсь фільм. Мій батько воював. І тепер усе розказане ним повторювалося.

Не було світла, газу, не можна було вийти із двору. Неподалік від нас є магазинчик. Коли ми з сусідкою йшли вулицею, над нашими головами просвистели дві кулі. І перші запитання були у голові: «Навіщо? За що? Чому?». У мене досі немає відповідей.

Війна повністю змінила наш побут. Це і неотримана пенсія, і хворий чоловік, і брак коштів. Це і сльози, і загибель моїх знайомих. Загинули діти моїх знайомих. Це дуже страшно. За стільки років війна знову повторилася.

Не хочеться згадувати, як молоді сусіди прийшли та показували зняте на телефон відео з розбитою вулицею, загиблими мирними жителями, розбитим будинком міліції… Про це треба пам'ятати всім.

Чоловік був інвалідом першої групи. Коли від Фонду Ріната Ахметова він отримував допомогу, то це була дуже велика підтримка. Там були продукти, виділили також ходунки та візок. Завдяки гуманітарній допомозі ми перекрили дах у будинку, який було пошкоджено після вибуху.

Я мрію, щоб усе скінчилось і минуло, як сон. Щоби відкрили кордони і до мене змогли приїхати діти. Моїй правнучці вже вісім років, а я її ще не бачила. Я дуже хочу, щоб був мир. Як наші батьки колись мріяли про мир, так і я мрію.