Я з міста Снігурівки. Пенсіонер. Перебував вісім місяців в окупації. Сам тут живу. Діти пороз'їжджалися, дружина у Херсоні. 

24 лютого 2022 я був у Херсоні. Почув перший вибух у Чорнобаївці і зрозумів, що почалася війна. У той же день останнім потягом я виїхав у Снігурівку останнім потягом Херсон-Апостолове. Назад уже не повернувся.

Найбільше шокувало те, що по нашій землі ходять чужі люди, голодранці, і знущаються над нами, принижують. Почувають себе тут господарями. Все інше можна було пережити. Не було ні світла, ні води, ні газу, але це було не так важливо, а от морально було дуже складно. Коли ходять орки, а ми нічого зробити не можемо. Але все, дякувати Богу, відігнали. 

В окупації з продуктами і ліками було дуже погано. Моя дочка дуже допомагала з-за кордону - передавала передачі через волонтерів. Город садили, щось вирощували, кури були. З голоду не вмерли. 

Якщо щось станеться, то я буду тікати, бо другої окупації я не витримаю. Дуже тяжко дивитися на те, що орки тут творять. 

Після обстрілів у сина стався інсульт. Один внук у Києві, внучка - у Польщі, дочка - за кордоном. Не можемо всі разом зібратися, порозмовляти. Зв'язуємось по інтернету.

У мене є пасіка, город. Є сад, доглядаю за деревами, вирощую виноград. Це мене відволікає від усіх проблем. На рибалку поїхати не можна, бо все заміноване. 

У нас тут є фермер, у якого є кози, він молоко нам віддавав фактично задарма - по 5-10 гривень літр. Найбільше мені сподобалось, що була велика згуртованість під час окупації, всі одне одному допомагали - і ліками, і продуктами. У нас була спільнота, ми на вулиці збиралися і вирішували всі наші проблеми. Молодь і люди з маленькими дітьми здебільшого виїхали, залишились пенсіонери. Я приглядав за будинками людей, які евакуювалися.

Війна скінчиться раптово, тільки невідомо коли. Це моя думка. 

Після Перемоги будемо відбудовувати країну і наша Снігурівка буде кращою, ніж була.