Косова Ольга

9-б клас, Криворізька гімназія №114 Криворізької міської ради

Вчителька, що надихнула на написання – Дєрусова Ілона Юріївна

Війна. Моя історія

Для кожного українця війна почалася по-різному. Не всі одразу усвідомили масштаби й труднощі вторгнення.

24 лютого 2022 року о п’ятій ранку пролунав вибух - влучання ракетою у військову частину міста Нова Каховка, який став причиною пробудження мешканців. Спочатку здалося, що це лише грім, але коли тато вийшов на балкон, побачив дим на лівому березі Дніпра. Усі одразу почали метушитися, перевіряти соцмережі, де побачили жахливі новини. Саме тоді я й зрозуміла, що почалася війна.

Пам’ятаю нашу першу ніч, яку ми провели в одязі в одному ліжку. На другий день постійно лунали вибухи, літали ракети. Залишатись у будинку було небезпечно, тому батьки прийняли рішення йти у підвал лікарні.

Хоча він і не був облаштованим як бомбосховище… На вечір там зібралось близько 100 осіб. Всі вважали, що це тимчасово, проте наше «трохи» затягнулося на тиждень. Мої рідні знайшли найсприятливішу кімнату для життя – архів. Нам пощастило, там стояли ліжка, було тепло, але неймовірно сиро. Потрохи ми звикли до таких умов, раз на день бігали додому, щоб прийняти душ та приготувати їжу. З часом стало спокійніше, на десятий день ми повернулись до оселі.

Увесь час я намагалася хоча б трохи підтримувати батьків та сестричку, аби їм було не так складно. Але коли на твого тата наставляють зброю на очах родини, щоб перевірити будинок, зберігати оптимізм вкрай важко.

Пам’ятаю, ми прокидалися від пусків снарядів з лівого берега й рахували їх кількість. Уявляєте, якось за один раз було випущено близько 25 ракет!

За 4 місяці в окупованому Бериславі я виходила з батьками до магазину лише кілька разів. Морально важко було бачити орків зі зброєю в руках, які слідкували за кожним твоїм кроком.

Найстрашніше було, коли вони підходили до тебе щось запитати.

В травні в місті повністю зник зв’язок, постійно вимикали світло, були проблеми з доставкою продуктів. Саме тоді було прийнято рішення покинути домівку. Для мене виїзд був дуже емоційним, хоч я намагалася тримати себе у руках. Пам’ятаю, коли ми збирали речі, думки були лише про випробування у дорозі, безліч блокпостів та перевірок. Я постійно накручувала себе, тому іноді траплялись маленькі істерики. Батьки знайшли людину, якій ми фактично довірили своє життя. Хочу сказати, нам дуже пощастило, ми подолали шлях за добу, а деякі люди стояли у Василівці тижнями. Найстрашнішим відрізком шляху була сіра зона – вздовж дороги все заміновано, усюди попередження, купа розбитої військової техніки та цивільного транспорту.

Але потім нас чекала нескінченна мить щастя. Жовто-блакитний стяг майорів усюди, де ми були, радість та сльози водночас, коли бачили військових з жовтими стрічками. Неможливо забути тепло, з яким нас прийняли у Запоріжжі волонтери. В той час мені усе це здавалось сном, та я відчувала себе вільною, могла дихати на повні груди. Вже не потрібно було озиратись і стежити за своїми діями.

Перші дні ми точно вирізнялись з-поміж людей своєю поведінкою - постійно поспішали, в магазинах очі розбігались від товарів на полицях, бо вдома необхідно було вистояти чотиригодинну чергу, щоб принаймні сіль купити.

На даний час я знаходжусь в Кривому Розі. Тут проживаю вже 1 рік і 4 місяці. Для мене почалась нова сторінка життя – школа, знайомства, інші погляди на буття і моє місце у ньому. Все налагодилось, я в безпеці.

На початку літа цього року тато пішов захищати Україну. Він солдат штурмової бригади на Куп’янському напрямку, де зараз йдуть запеклі бої. Сьогодні мені дуже сумно, бо свій п’ятнадцятий день народження буду святкувати без нього, вперше за життя.

Але я ладна цим пожертвувати, аби наблизити нашу перемогу!

Майже за 2 роки війни багато чого для мене змінилось – цінності, люди, що оточують, мої вподобання. А найголовніше, я ще більше пишаюся татом, ще дужче люблю свою країну. З гордістю можу сказати, що я – українка!