Мені 73 роки. Я з міста Лисичанська. Я давно на пенсії, жив добре. У мене свій будинок, все у мене було, пенсія нормальна.

Я ніколи не думав, що росіяни на нас нападуть. Тепер, як почую російську мову, мене прямо перевертає. Ми жили поряд із росіянами, а зараз вони нас називають бандерівцями і нацистами. А ще мене вражають люди, які перевзулись і зустрічали російську армію. Ми жили поряд і не знали, що вони за люди.  

Якби не діти, я б не виїжджав, - онуки змусили. Я не хотів виїжджати. Приготував собі погреб, зніс туди харчі, тушонку, приготував усе для життя. Але діти наполягали на виїзді, тому я виїхав. Можливо, це було правильне рішення, бо зараз там все розбите.

У мене в будинку було все: інструмент, рибальські снасті. Я рибак і мисливець. Ну хіба можливо все це покинути? 

А зараз мого сусіда-наркомана піймали у мене в погребі. Я переживаю за все. Усе життя стягував, наживав, будував, добудовував, а потім - все покинути і виїхати. Москалі все грабують, так ще знаходяться й наші діячі такі, що лазять по подвір’ях.

Онуки домовились і за мною приїхало таксі. Воно нас довезло до місця, де сіли в мікроавтобус і приїхали сюди.  Проблем у дорозі не було, тільки довго стояли у заторах. Приїхали ми у Дніпро під час комендантської години і ночували на вокзалі. Зранку приїхав син і нас забрав.

Я потрапив до людей, які нас прийняли. П’ять місяців ми з ними живемо. Є дах над головою. Дорого усе, а так - нормально. Мені кругом трапляються гарні люди. Неприємних людей я не зустрічав. Тут нам допомагають. Українська нація найкраща.

Ріні роз’їхались усі по різних кутках. Одна онука зараз у Донецьку, інша - у Германії. Онук знайшов роботу в Києві і там зараз живе.

Я сильно люблю Україну. Якби було здоров’я, то пішов би її захищати. Війна скінчиться тільки нашою перемогою. Мені б хотілось, щоб скоріше, щоб до зими скінчилась.